Покохав козак дiвчину, та, на бiду свою, в краях далеких i роду крiпацького. Поїхав до пана i став просити, щоб той дозволив їм поженитися та крiпачку на волю вiдпустив. Посмiявся пан над козаком i забажав вiд нього викупу. А суму таку заправив, яку мiг би заплатити хiба король польський або хан кримський – повен мiшок динарiв.
Вертається козак додому засмученим. Їде лiсом i бачить: росте край дороги дуб кремезний, вiку тисячолiтнього, а пiд тим дубом старий сивобородий дiд стоїть. Вийняв козак з калитки єдиного динара, яким багатий був, i милостиню старцевi подав. Та старець i не поворохнувся, щоб її прийняти. I впав динар у траву зелену.
– Не тобi, козаче, менi милостиню подавати, – мовив сивобородий дiд. – Краще з коня злiзай та позбирай ті динари, яких ти своїм добром насiяв.
Зiйшов козак з коня, глянув у траву, а там динарiв, як зiрок на небi. Оглянувся на всi боки, та добрий чарiвник нiби крiзь землю провалився.
Визбирав козак динари, й повного мiшка назбирав. Радий щедрому дарункови знову до пана поспiшив. Але пан i цього разу не забажав вiддати козаковi дiвчину-крiпачку i заправив за неї цiну вдвічі вищу. Засмутився козак, i знову з лихом додому подався. Та тiєю ж дорогою їде, що пролягає бiля дуба кремезного, вiку тисячолiтнього. I знову пiд тим же дубом старого сивобородого дiда зустрiв. Вклонився козак чарiвниковi та й мовив йому щиро:
– Вельми вдячний тобi, чоловiче добрий, за динари. Та не принесли вони менi щастя. Вiзьми їх назад.
I став козак мiшок розв’язувати, щоб динари висипати.
– Не поспiшай, козаче, вiд свого щастя вiдмовлятися, – мовить на те чарiвник. Бери другий мiшок та лiзь на дуба оцього тисячолiтнього.
Послухався козак доброго чарiвника, на дуба вилiз, а там – що жолудiв – то динарiв! Назбирав повного мiшка i на землю злiз та оглядається на всi боки, а чарiвник як крiзь землю провалився.
Закинув козак другого мiшка на коня i втретє до пана подався. А той i цього разу вiдмовився крiпачку на волю вiдпустити i викуп ще вдвоє збiльшив.
Знову їде козак додому засмученим i знову сивобородого чарiвника бiля кремезного, тисячолiтнього дуба зустрiчає i знову йому говорить:
– Вельми вдячний тобi, чоловiче добрий, за твою ласку. Та видно, не доля щасливим менi бути.
– Не спiши, козаче, на долю нарiкати, – вiдказує чарiвник. – Мерщiй з коня злiзай та в дупло оцього тисячолiтнього дуба залазь.
Зробив козак так, як чарiвник велiв, в дупло тисячолiтнього дуба влiз, а там динарiв видимо-невидимо. Назбирав два мiшки i з ними з дупла вибрався. Оглядається на всi боки, а чарiвника знову як не було. Навантажив козак мiшки на коня i знову, уже вчетверте, до пана поїхав.
За третiм разом пан послав услiд за козаком свого управителя, щоб той вивiдав, звiдки козак динари бере. Побачив управитель, як козак в дупло влізав, дуба того запримiтив i мерщiй до пана подався.
Коли козак знову до пана приїхав, той уже вiдав, звiдки козак динари бере. Отож i розщедрився.
– Забирай мою крiпачку, – каже, – i щоб у моїх краях бiльше твоєї ноги не було.
Помчав козак щодуху до коханої, посадив на коня i тут же додому вирядився. I знову їде тiєю дорогою, що пролягає бiля тисячолiтнього дуба.
Пан тим часом зiбрав своїх осавулiв i теж до лiсу подався. Приїхав до дуба, а динарiв нi пiд дубом, нi на дубi немає, i дупла не надибає. Велiв пан осавулам за сокири братися та тисячолiтнього велетня валити. На те i козак над’їхав. Побачив пана та його осавулiв бiля дуба з сокирами в руках, став гукати їм:
– Не смiйти дерево губити!
Розлютився на те пан i велiв осавулам козаковi голову вiдрубати, а дiвчину додому вiдпровадити та до найважчої роботи приставити. Кинулися осавули до козака з шаблями та сокирами, зi всiх боків, як чорнi ворони, обсiли. Та не на рiвного собi натрапили. Вийняв козак шаблю з пiхов, та як махне нею раз – п’ять голiв i зрубає, махне двiчi – то десяток голiв з вражих плечей падає. Перерубав козак осавулiв, управителевi голову вiдтяв, наодинцi з паном залишився. I тому було б без голови бути! Але в цей час чарiвник появився i мовив:
– Залиш його голову при ньому. Вiн бiльшої кари заслуговує! Нехай вiд нинi злим вовкулакою лiсами й полями бродить...
По тих словах чарiвник торкнувся пана своєю палицею і той вмить вовкулакою у хащi майнув.
– Вiзьми з собою оцього птаха, – мовить опiсля чарiвник i подає козаковi голуба. – Та їдь з Богом.
Подякував козак доброму чарiвниковi й знову в дорогу вирушив. Три днi заспiль їхав – спiшив додому наречену привезти, старих батькiв невiсткою потішити. На четвертий день зупинився вiдпочити серед ланiв широких, пiд грушею високою. В цей час звiдки не вiзьмись татари хмарою налетiли. Скочив козак на коня i вступив у бiй з невiрними. Та що махне шаблею один раз – то п’ять голiв зрубає, а що махне шаблею двiчi – то десяток голiв з вражих плечей злітає. Та надто вже нерiвними були сили. Спiткнувся кiнь поранений, похилився козак у сiдлi, тут i голови позбувся.
Залишилося тіло у полi, а наречену татари у неволю повели-поволокли.
Побачив голуб ту бiду, крилами змахнув i до чарiвника полетiв. Розповiв про татар поганих, про мертвого козака в полi, про його наречену в неволi. Тут же чарiвник до козака подався. Приклав голову до тулуба, чарівною палицею торкнувся – i звiвся козак на ноги, як пiсля сну мiцного. Побачив навкруги себе трупiв багато, про поганих татар згадав i засумував.
– Не гайнуй часу, козаче, – мовить чарiвник. – Лiзь на грушу та стиглi плоди струшуй.
Вилiз козак на дерево та з усiх сил затрусив ним. Рясно в той рiк груша зродила – плоди геть усю землю вкрили. Махнув добрий чарiвник палицею – i грушi в соколiв перетворилися. Зліз козак з груші, а чарiвник i до нього своєю палицею торкнувся й в орла сизого перевтiлив.
Злетiв орел у небо, а за ним десять тисяч соколiв, i навздогiн за татарами полетiли. Коли над вiйськом поганським пролітали, сонце крилами закрили. Сполошилися татари. Та не птахiв їм боятися. Сiв орел на землю – і то вже не орел походжає, а козак на конi з гострою шаблею до битви стає. Впали на землю соколи, а то вже не соколи, а кiнне вiйсько козацьке.
Побачили татари, що козакiв куди менше, нiж їхнього вiйська, накинулися тьмою-тьмущою. Та що козаки махнуть раз шаблями по разові, то по п’ять вражих голiв зрубають, а що татари по разовi пiднiмуть свої ятагани, то козаки по п’ять разiв рiзонуть шаблюками. Вирубали козаки невiрних до останньої голови. I добро награбоване вiдiбрали, i полонених визволили. Опiсля й спочити сiли. Дивиться козак, а його вiйська як не було. Тiльки листя на травi лежить. I те вiтер степом розносить.
Знайшов козак серед полонених свою наречену, на коня посадив i додому подався. Тут i голуб козака наздогнав. Отак втрьох їдуть на конi.
А вовкулака в цей час лiсами, полями рискав. Надибав серед поля бiля грушi високої трупи татарськi, козаком посiченi. Став терзати їх та все лакому печiнку вибирати. I об’ївся жовчi стiльки, що коли до лiсу добрався, на велетенського павука перетворився.
Вертає додому козак, їде лiсом дрiмучим. На просторiй галявинi заночував. Побачив пан-павук козака i його наречену, колишню крiпачку, i став навкруги галявини тенети снувати.
Прокинувся козак вранцi, а на деревах листя не видно – усе в павутиннi. Вийняв козак шаблю, став те павутиння рубати. Та скiльки зрубає стiльки павук знову наснує. Метнув козак списа у павука, та спис у павутиннi застряг. Став козак стрiли з лука випускати. Але ті у павутиннi позастрягали.
Побачив голуб, що козаковi доведеться у павутиннi пропадати, полетiв до чарiвника. А козак тим часом павутиння рубає та все намарно. Вже й зі сил вибився, вiдпочити присiв. А тут i голуб повернувся – стрiлу у дзьобi принiс. Взяв козак чарiвну стрiлу i в павука з лука випустив. Той знову у пана перетворився та втiкати вiд козака кинувся. Але заплутався у своєму ж павутинi й залишився в ньому вiд голоду та спраги помирати. А козак щасливо додому повернувся, батькiв невiсткою втiшив i зажив у добрі та злагодi.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522696
Рубрика: Казки, дитячі вірші
дата надходження 11.09.2014
автор: Т. Василько