Душа моя, тобі ще рано плакати,
Страждать від болю, гіркоти і втоми.
Ще танками лиш сни твої пожмакані,
Ще найрідніші всі - не десь, а вдома,
Військовий стан іще не оголошений,
Не перехрещено стрічками вікон,
І кожен день небесними волошками
прямують зграї, і нема їм ліку.
Ще просять їсти молоді горобчики,
Ще не злетілись зимувати круки...
А втім... душа, хай що з тобою робиться,
Але не мають опускатись руки.
І так важливо не губити розуму
(А серце - що, хай і щоночі тисне),
Що вже не прийде росами чи грозами
З землі й небес тривожної Вітчизни.
Ще сніг прийде манюсінькими ніжками,
Ще вляжеться пропаленими площами,
А може, ми настільки помудрішаєм,
Що хтось до того часу буде прощений.
Які б сьогодні не приймались рішення -
Сад підросте, онуки стануть вищими.
А може ми настільки подурішаєм,
що всіх до того часу буде знищено?
А втім... і цим тривожитись не варто:
Хіба тривоги - прихисток сполоханих?
Хай серце плаче - а думки на варті.
Хай серце плаче - а думки сполохами.
Хай серце плаче: люди, що ж це коїться! -
Між страхом і надією на злагоду -
Не ті ж бо карти, то й не заспокоїться,
На те ж воно і серце, щоби плакати.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522954
Рубрика: Лірика
дата надходження 12.09.2014
автор: Кузя Пруткова