Бліндаж

         «О,  свята  моя  самотності  –  ти!
             І  дні  прості,  світлі  і  чисті…»
                                                         (Райнер  М.  Рільке)

За  що  я  люблю  степ  –  так  це  за  світанки.  Особливо,  коли  стоїш  на  висоті  чи  на  кургані  і  споглядаєш  споконвічне  світило,  яке  викочується  з-за  обрію.  (Як  так  звик  нині  мислити  себе  в  третій  особі,  що  це  назавжди  –  я  забуваю  про  себе.)  Тим  паче  коли  все  одно  мусиш  постійно  дивитися  на  Схід  –  в  бінокль.  

А  світанок  був  сьогодні  особливо  красивим  і  дарував  відчуття  якогось  особливого  спокою.  Тим  паче  –  ні  вночі  ні  зранку  не  стріляли,  дим  від  згарищ  розвіявся  і  знову  пахло  степом,  а  не  горілим  порохом.  (Постійно  відчуваю,  що  я  потрапив  в  якусь  анти  утопію,  в  чиюсь  божевільну  вигадку,  що  це  все  просто  не  може  бути  насправді.)  За  що  я  люблю  нинішню  армію,  так  це  за  можливість  цілодобово  знаходитись  на  свіжому  повітрі.  І  можна  без  перешкод  милуватися  світанками  –  інколи  це  просто  входить  до  службових  обов’язків.  

Сонце  здіймалось  все  вище.  Над  головою  з’явилися  ластівки  –  мої  улюблені  птахи.  І  де  вони  тут  гніздяться  серед  степу?  Роздивляюсь  у  бінокль  пагорби,  що  стирчать  за  два  кілометри  на  схід  затуляючи  шмат  виднокраю.  Раптом  на  пагорбі  виникає  москальський  танк  і  повзе  в  нашу  сторону.  Ого!  Несподівано.  Без  попередньої  стрілянини.  

«Танк  на  одинадцять  годин,  «Фаготом»  знищити!»  -  це  вже  мій  голос  і  одночасно  чужий.  

Солдати  стрепенулися,  кинулися  до  зброї,  розрахунок  «Фагота»  (о,  ці  «фаготники»)  до  свого  «інструмента»  -  зараз  вони  заграють  музику  війни.  Помітив:  в  очах  солдата  жах,  руки  трусяться  (це  його  перший  бій)  –  цей  влучить,  а  як  же!  

«У  бліндаж!!!»  -  це  я  вже  не  крикнув,  а  прогарчав  і  кидаюсь  до  «Фагота»  сам.  

У  голові  лунає  внутрішній  голос:  «Ногами  перпендикулярно  до  ракети!»  «Та  пішов  ти!  Сам  знаю!»  -  це  я  внутрішньому  голосу  у  відповідь.  Він  не  вперше  говорить  банальності  не  в  тему.  Я  за  це  на  нього  злий  –  теж  не  вперше.  

За  якусь  мить,  зауваживши,  що  ракета  встановлена  правильно  –  оком  до  прицілу.  Танк  уже  в  центральному  кружечку.  Швидко  вийшло  його  зловити.  У  мене,  можливо,  тільки  один  шанс.  Потім  почнуть  гатити  по  нас.  І  то  невідомо  чим.  Можливо,  всім.  

Пуск!  Бабах!  І  ракета  пішла.  Пішла,  полетіла  моя  ластівка,  тільки  б  не  підвела,  інакше  нам  тут  кінець.  Танк  повзе,  я  веду  приціл  за  танком,  ракета  слухняно  повертає.  Маю  одинадцять  секунд  поки  моя  пташка  долетить.  Так  це  ціла  вічність,  а  не  одинадцять  секунд.  Спалах!  Влучив!  Звук  від  вибуху  долетить  до  мене  через  шість  секунд.  Але  раптом  на  місці,  де  щойно  був  москальський  танк  злітає  в  небо  цілий  гейзер  вогню  і  летять  в  небо  шматки  заліза.  Такого  моя  ракета  зробити  не  могла:  це  вибухнув  боєзапас  танка.  Ще  два  танки,  які  було  з’явилися  на  пагорбі  різко  розвернулися  і  поповзли  назад  –  злякалися,  зрозуміли,  що  справи  тут  погані,  тут  засіли  люди  з  серйозною  зброєю.  Ех,  влупити  б  їм  навздогін  ще  одну  ракету,  але  не  встигну…  

Встаю  на  повний  зріст  біля  «Фагота».  Я  переміг.  Удача  і  цього  разу  зі  мною.  Бій,  який  тривав  лічені  секунди,  відгримів.  Можливо,  я  навіть  змінив  хід  історії.  Ось  вони  –  мої  кілька  секунд  тріумфу.  Мої  солдати  в  окопах,  шанцях,  «щілинах».  Я  стою  над  ними  і  дивлюся  зверху  вниз  –  і  на  своїх  солдат  і  на  весь  світ,  зрештою.  

Раптом  справа  бабахнуло.  Це  сусіди  –  третій  взвод  теж  шандарахнув  з  «Фагота».  Ех,  що  ж  ви  так  запізно  –  не  встигнете  –  ті  два  танки  вже  ховаються  за  пагорб.  Ракета  злітає,  але  раптом  замість  того  щоб  летіти  горизонтально  в  напрямку  ворожих  танків,  різко  злітає  в  гору  і  починає  виписувати  в  повітрі  викрутаси.  Чи  то  бракована  (совок  він  і  є  совок)  чи  то  контакти  підвели  –  сорок  років  все  таки  на  складах  лежала.  Покрутившись,  ракета  розвертається  і  летить  прямо  на  мене.  Мої  солдати  дивляться  на  мене  –  в  очах  жах.  Хто  падає  на  дно  окопу,  хто  кидається  в  «щілину».  

Один  солдат,  дивлячись  на  мене  знизу  вверх  кричить:  «Падай,  командире!  Падай!!!»  Сам  ти  падай!  Я  зі  смертю  граю  в  свою  гру.  Якось  стає  байдуже.  Просто  все  одно:  вічна  темрява  саме  зараз  чи  колись  пізніше.  І  що  буде  після  і  чи  буде  оте  «щось»  -  теж  все  одно.  Скільки  разів  я  був  за  крок  чи  за  мить  до  смерті,  кожного  разу  переживались  ці  «останні  хвилини»  інакше,  але  ніколи  не  було  так  спокійно  і  так  байдуже.  Продовжую  стояти,  навіть  не  пригинаюсь,  відчуваю,  що  на  обличчі  з’являється  посмішка.  Ракета  падає  в  тридцяти  метрах  від  мене.  Вибух!  Сніп  вогню,  диму,  землі  злітає  вгору.  Грім  і  запах  паленого.  Пронесло.  Мене  навіть  не  зачепило.  

Поступово  все  заспокоюється  –  і  степ,  і  люди.  Іду  в  бліндаж,  виганяю  солдатів:  «На  позиції!  Спостерігати!»  

Сідаю  в  бліндажі  на  гілки,  що  колись  були  руками  дерев  і  думаю  про  вічне.  Кількох  чи  то  сепаратистів,  чи  то  москалів  я  щойно  перетворив  на  ніщо:  атоми  їхніх  тіл  розсіялись  над  степом,  продовжують  вічний  кругообіг.  Їхні  душі  пішли  чи  то  у  Велике  Ніщо,  чи  то  у  сансару  і  втілюються    зараз  у  нових  живих  істот,  чи  то  в  нірвану  (що  сумнівно).  Ну  і  що?  Що  від  цього  змінилося?  Моя  карма?  Ні.  Світ?  Теж  ні.  

Я  знову  відчув,  що  хтось  стоїть  за  правим  моїм  плечем.  Я  ніколи  не  озираюся,  коли  приходить  таке  відчуття:  знаю,  що  побачу  худорляву  бліду  жінку  вдягнену  в  біле  з  блискучими  очима.  Раптом  чую  тонкий  (трохи  хрипотою)  жіночий  голос:

-  Ти  думаєш,  що  бавишся  зі  мною?

-  Ні,  я  ні  про  що  не  думаю.  І  мені  не  цікава  ніяка  гра.  Особливо  з  Вами,  пані.  Я  ніколи  не  граю  ні  в  які  азартні  ігри  з  жінками,  особливо  з  тими,  яких  поважаю…

-  І  все  таки  ти  думав,  що  бавився  зі  мною,  але  насправді  це  я  граюся  з  тобою.
 
-  Якщо  чесно,  ясновельможна  пані,  я  не  вірю  в  Ваше  існування.  Ви  моя  вигадка,  плід  моєї  хворобливої  уяви.  Вас  не  існує.  Ви  лише  місток  між  двома  існуваннями,  або  між  існуванням  і  надіснуванням  –  злиттям  з  першоосновою  Всесвіту,  втіленням  у  сам  Всесвіт.  Чому  Вас,  моя  королево,  бояться  люди  –  я  не  знаю.  Я  сприймав  Вас  раніше  як  добру  маму,  що  колисає  своїх  діточок  і  веде  їх  до  солодкого  сну.  А  тепер  я  Вас  сприймаю  як  подругу.  Стару  подругу,  з  якою  можна  поговорити  по  душам,  яка  завжди  зрозуміє.
 
-  Добре,  хоч  бабусею  ти  мене  не  назвав,  юначе.  Хоча  я  і  стара  як  світ,  але  жінки  не  люблять,  коли  їм  про  це  нагадують.
 
-  Ви  вічно  юна,  повелителько.  Навіть,  коли  світ  зістариться,  Ви  все  одно  залишитесь  вічно  юною.
 
-  Дякую  за  комплімент,  офіцере!  Але  погодьтеся,  що  Вам  не  хотілося  б  сьогодні  народитися  щуром  чи  їжаком,  а  карми  не  знає  ніхто  –  навіть  я  не  знаю  твоєї  карми.  А  якби  знала,  все  одно  би  не  сказала,  навіть  по  старій  дружбі…  

Потім  почувся  сміх  –  здалося,  що  зловтішний.  І  все  стихло  –  у  моїй  свідомості,  звісно.  

До  бліндажа  зайшов  старший  лейтенант  С.  –  командир  сусіднього  взводу  –  того  самого,  що  довбанув  ненароком  по  мені  ракетою.  Він  приніс  пляшку  мінералки:  програв  суперечку.  Ми  сперечалися,  що  москалі  і  сепаратисти  сьогодні  не  полізуть  (я  казав,  що  полізуть).  П’ю  воду  з  насолодою.  Він  в  тому  житті    був  істориком,  доцентом  університетським  –  я  теж,  але  не  істориком.  Він  продовжує  розмову,  яку  розпочав  ще  кілька  днів  тому:

-  Причина  кожної  війни  –  жінка.  Якщо  ми  хочемо  зрозуміти  чому  почалась  та  чи  інша  війна,  треба  шукати  жінку  в  тій  історії.  Нинішня  війна  –  не  виняток.  А  причиною  столітньої  війни  була  не  одна,  а  три  жінки.
 
-  Теза  якась  не  звична  для  Вас.  Я  Вас  сприймаю  як  доконаного  прагматика,  що  дивно.  Кожен  історик  –  романтик.  Ви  рідкісний  виняток.  Але  схоже,  сьогодні  Вас  потягло  на  романтизм.

-  Я  не  прагматик,  я  реаліст.  А  реалісти  не  мріють.  Вони  можуть  лише  бажати  якоїсь  конкретики.  От  Ви  зараз  про  щось  мрієте?
 
Якось  вихопилось  у  мене  зовсім  несподівано,  пригадався  чомусь  Акутагава  Рюноске:

-  Я  мрію,  щоб  хтось  задушив  мене,  коли  я  сплю…

-  Говорити  це,  значить  нарікати  на  Бога.  Докоряти  йому.
 
-  Чому?!

-  Бо  Ви  сумніваєтесь  у  його  майстерності,  у  досконалості  форм,  які  він  створює.

-  Так  Ви  вважаєте,  що  я  творіння  Боже,  його  досконалий  шедевр?

-  Безумовно!  Щоправда,  коли  народжувались  сепари,  то  Бог  спав.  І  ми  мусимо  виправити  його  помилку  знищивши  їх.  А  може  він  творив  сепарів  з  похмілля.
 
-  Ти  вже  богохульствуєш.

-  Ні…

А  над  степом  знову  здіймалася  спека.  Якщо  буде  тихо,  то  я  знову  буду  читати  Апокаліпсис  і  думати  про  часи  Римської  імперії…

(Світлина  автора  віршів.  На  світлині  -  автор  з  товаришем  по  зброї.  Написано  на  основі  реальних  подій.)

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522960
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.09.2014
автор: Артур Сіренко