Ти навчив мене бути невільною.
І в неволі щасливою. Диво...
Була з духом твоїм нероздільною.
Так любила тебе... хворобливо.
Наче пташка з країни засліплених,
добровільно зачинена в грати.
Металевим коханням їх скріплював...
Та хіба ж я хотіла тікати?...
Ти навчив мене в'янути мовчки...
Коли з коренем вирвав з землі.
Лиш надії пожовклі листочки
ледь тримались на темнім стеблі.
Лились правди холодної грОзи,
я тонула в калюжах прозріння.
Вже забута тобою в дорозі,
полишала лиш болю насіння...
Ти навчив мене тихо скугліти,
як оте цуценя в пустім полі.
Або вмерти, або - здичавіти...
загубивши себе в власній долі.
Заглядаючи людям у душі,
все шукала того, хто... не ти.
Хто не був би до мене байдужим,
хто зумів би любов вберегти...
Ти навчив мене бути обачною...
Скуштувала я вдосталь полИну.
Може, навіть, колись буду вдячною...
за той ніж... що так боляче... в спину....
15.09.14.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=523660
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.09.2014
автор: Богданочка