В секторі було правило, що для кожного, хто щось святкував, інші робили персональні дарунки - головне було одне: дарунок повинен був бути цікавим і не дорогим по вартості. Виходячи з цього я і зробив Валері Городському відповідний дарунок - у вигляді короткого оповідання про нього.
В цьому оповіданні було обіграно те, що Валера був у секторі штатним політичним інформатором - в ті часи всі науковці повинні були бути членами компартії і активно брати участь у побудові комунізму хоча би розповідями про це. Нагадую: все відбувалося 27 травня 1977 року.
В ті часи абсолютно всі наукові роботи в СРСР виконувалися на російській мові. Я був білінгом - дома розмовляв на рідній українській, на роботі - на російській. Оповідання для Валері було написане на російській, але зараз я маю задоволення показати його загалу на українській.
КОШМАРНИЙ СОН
Рівно в 9:00 Валерій Якович Городський - Валера, як його мило називають друзі відповідної статі (інші ласкаві імена, які він чує з інших вуст, ми не називаємо!) - тихо прослизнув на робоче місце і м'яко опустив своє багатостраждальне, вибачте, тіло на подушечку, яка лежала на стільці. Розпластавши долоню правої руки над столом, він машинально кинув оком на пальці - всі були цілі. Лівою рукою він відкрив портфель і трепетно витягнув "Правду". Ножиці вже світилися в очікуванні роботи і він з вдячністю до цього очікування взяв їх у руки - через деякий час вирізка із газети про нерукотворне ЦеВе (Цінна Вказівка) обережно була вставлена у швидкозшивач. Цей швидкозшивач беріг в собі абсолютно всі публікації (жаль, тільки центральні!) по даному питанню і трималися Валерою за звичаєм на другій полиці - ключ ні в якому випадку не довіряти аспіранту Горбіку! - сейфа. Але вчора увечері він брав його додому - треба було ознайомити з цими матеріалами дружину Майю та ретельно вивчити і виявити по етиці особливість поведінки чоловіків при зустрічі з болгарами (в очікуванні творчої поїздки до Болгарії!). Виявилось, що про болгар в матеріалах швидкозшивачу нема нічого, про етику теж не згадується, а про такі тонкощі як стосунки із жінками - тим більше... Вивчення першоджерел на російській мові не мало успіху, а на вивчення цього на українській мові вже не залишилося часу - треба було вже іти на роботу.
Закривши швидкозшивач та побідкавшись на предмет відсутності у сьогоднішній пресі матеріалів до другого швидкозшивача, в якому Валера зберігав все, що стосується Ще Більше Цінних Вказівок (на російській мові це звучить дуже переконливо: ЕБеЦеУ), він відкашлявся. В кімнаті зразу повисла гробова тиша і його товариші-колеги звернули свої та чужі погляди на нього. Він ще раз відкашлявся і почав розповідати про матеріал, який вирізав та розташував у швидкозшивачі. Голос його був насичений глибинною поштивістю та трепетом, красномовність окутувала слухачів кольоровістю та глибиною думки - природно, що коли він закінчив говорити, то роздалися довгі, переходячи в овацію, аплодисменти. Колега Левчишин навіть розплакався, а шефиня-колега Панченко навіть крикнула: "Браво!́́ Так тримати!" Це був повний та природний успіх.
Валера встав, витер лоб, розкланявся та недбало сказав: "Дякую. Дякую. Наші справи ясні, мета виявлена - за роботу, товариші!" Він зразу сів на місце, трохи поспіхом, бо зрозумів, що це, так би мовити, із іншої опери та слова іншого героя, але його товариші це не помітили, бо вже жадібно накинулися на виконання наукових тем еН-один та еН-два.
Раптом відкрились двері і секретарка директора просунула голову:
- Вас просить Сам!
Валера підскочив на місці від несподіванки і навіть упустив ручку. Але це не завадило йому тихо та поштиво:
- Йду...
По коридору він пройшов з гордо піднятою головою, але через одну із дверей роздався отруйний голос: "Хідерланд нещасний!" і він миттю похнюпився.
До кабінету він зайшов, як то кажуть, на цирлах, не змінюючи позу відкрив двері кабінету директора - одну, потім другу, прикрив їх , ці двері, та миттю став іншим: плечі отримали орлиний розмах, підборіддя випнулося, очі почали кидати блискавки, а звичайно вип'ячений живіт став міцним та стращаючим тараном - прямо від дверей він гаркнув:
- Що, знову запарка?
Господар кабінету боягузко прошепотів:
- Рятуйте, дорогий мій! Рятуйте!
- Ну, що там трапилося? - Валера недбало відсунув крісло та всівся за стіл нарад, поклавши на стіл ногу на ногу. Абсолютно непомітно в його пальцях опинилася цигарка і він очікувано подивився на господаря. Той поспішно чиркнув сірником. Сірник зламався. Валера не став очікувати другу спробу, а клацнув дорогою, з діамантами, запальничкою.
- Не тягни, не тягни кота за хвіст!
- Розумієте, Валерій Якович, тема наша еН-1, від якої ви та сміливо та вчасно відмовилися...
- Знаю, знаю, продовжуйте!
- ... горить...
- Маю надію, що не синім полум'ям.
- В тому-то і справа, що синім!
- А що цей бовдур?
- Ви маєте на увазі Того? - господар показав пальцем уверх перед собою.
- Саме це!
- Він умив руки та почав розводити своє власне полум'я!
- Яка вірогідність глобальної пожежі?
- Я...я...
- Ну! Сміливіше!
- Дев'яносто процентів...
- Ви що, з глузду з'їхали? Дивиться: я бегу гучку і пишу: десять!
- Так просто? - господар ледве не подавився від захвату.
- Так! - Валера недбало посміхнувся та подивився на розпластану на столі праву руку - пальці були на місці, їх ніхто не відбив - Але я поїду...
- Розумію, розумію, дорогий Валерій Якович, ви маєте на увазі Болгарію...
- Хоча би.
- Але ви не...
- Нікуди я не дінусь! - Валера подивися на господаря як на невідомо що - Але зниження на ще на відсотків п'ять гарантую!
- Як же вам віддячити?
- Розрахуємося! - Валера встав та повернувся, щоб іти.
- Валерій Якович! А як бути з цими ящиками мінеральної води?
- Якої?
- Вам з Болгарії прислала Катя.
- А-а-а... Дарю! Пийте! - і він вийшов.
В передпокої його наздогнав господар та прошепотів:
- А як бути із зафарбуванням полум'я?
- Пофарбуйте білилами!
- Геніально!
Він тихо і м'яко прослизнув на своє робоче місце. Розпластав долоню правої руки над столом, він кинув машинальний погляд на пальці - всі були цілі. Лівою рукою він трепетно розкрив портфель і не менше трепетно витягнув "Правду". Ножиці вже блищали в очікуванні роботи, але він не поспішав брати їх до руки - йому здалося, що пальці правої руки пам'ятають якесь рукостискання, а може і цілування їх значимою особою. Він знову і знову дивися на злощасні пальці і в його душу крадієм входило дивне відчуття, що він спить. Немов перевіряючи себе, він підняв голову:
- Я зараз прочитаю вам, мої дорогі товари...
На нього цикнули і він зрозумів, що це не сон, а те, що було раніше - дійсно сон. На серце лягло полегшення, але одноразово і розчарування: а він вже вирішив не мити праву руку! Зрадівши, він бадьоро випалив:
- Ну, я вчора дав прикурити директору! - по кімнаті прокотився сміх. Валера заспокоївся: день почався традиційно!
*******
Валерій Якович Городськой в кінці минулого століття втратив сина - той поїхав до Ізраїлю. Потім довго лікував дружину - вона була скрипалем і мала звичайну хворобу кісток, потім він її загубив - вона померла. Тоді Валера поїхав до сина в Ізраїль, пожив там трохи і теж помер.
Нехай єврейський рай буде завжди для нього домом!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=523890
Рубрика: Лірика
дата надходження 16.09.2014
автор: Левчишин Віктор