Ранок зачудований все збудив
і росою срібною світ умив.
Мій ону́чок-сонечко теж встає,
з ліжка мені рученьки подає.
В сад наш, цвітом спінений, ми йдемо,
білий світ вивчати ми спішимо:
все торкнути пальчиком, язичком,
цілувати квіточку із листком,
споглядати коників і комах,
"політати" ручками так, як птах...
Милі білі ніженьки тупотять,
повернути з стежечки норовлять.
Ти стежино рівная, чом крута?
Чом маленьку крихітку так хита?
Ой, бабусю, з поміччю поспіши,
бо заплутавсь внучок твій в спориші!
Як же легко крихітці помогти!
(Аби ж то до старості так змогти!)
Тупає онучок мій босоні́ж,
кожний хибний крок його – в серце ніж.
Малюка ж, все зваблює, все зове,
все йому – диковина, все нове!
Мабуть, бачить він лише чудеса,
бо блаженна посмішка не згаса,
очки від захоплення блискотять,
а долоньки радісно плескотять,
так вражає крихітку красота!
... А мене – безгрішна ще чистота...
Бог послав нам янгола із небес,
диво – дивовижніше всіх чудес!
© Збірка "Душі несмілі первоцвіти"
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=524758
Рубрика: Лірика
дата надходження 21.09.2014
автор: Світлана Моренець