Я сидів попід дубом, міняючи в сутінках вечір.
Сиве небо дзвеніло, вогонь ледве-ледве жеврів.
І печаль, мов хустина, обтяжила втомлені плечі,
Оголивши всю душу на спомин нещадних вітрів.
Скільки можу всього. Скільки можу, а ще більше мушу.
Але ж я не просив, взагалі ні про що не просив.
Втома й туга до болю роздерли гартовану душу.
Так, що сльози сховались в маленьких краплинах роси.
Я ішов без вагань, без даремно ухвалених рішень,
Не винив, не корив у поразках натомлений світ.
Хай від цього мені ані краще не стало, ні гірше...
Та чи треба спиняти колись розпочатий політ?
Я сидів попід дубом, міняючи в сутінках вечір.
І поради просив, так що голос зривався на крик.
Я від себе самого шукав порятунку і втечі...
Не тікай - не втечеш... - шепотіли кошлаті вітри.
Відмете зайве час. Вічність лихо розітре у попіл.
І заграє з журбою покинута скрипка німа.
Сонце ніч розіб'є, і до неба підніметься сокіл.
Не тікай - не втечеш... Безнадійного шляху нема...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=525072
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 22.09.2014
автор: Вітрова Доця