Всьому свій час,
Всьому своя пора,
Колись, писав Тарас,
Про Катрині вуста.
Про те як вона любила,
Які ж наївні України діти.
Для кого матінка зростила?
За що вона пропала тої миті?
Нащо доленька згубила?
Її молодую в тому краю.
За що москалика любила?
За що молодою пішла до раю?
Вона йому дитину народила,
Він ж її насміх відцурався.
Скільки гірких сліз пролила,
За розваги він із нею знався.
***
Матінка в сльозах її просила:
«Доню моя мила, спам’ятайся»
Благала мати аби відпустила.
Дівчина молила: «Ти не лайся».
Від осудів людських подалі,
Пішла Катруся світ за очі,
Подалі від людської моралі.
Не пробачить собі тої ночі.
Та вже нічого не змінити,
З байстрюком пішла в Москву.
Коханого Іванка там шукати.
Не признав москаль проклятий ню.
Доленька її згубила в чужині.
Сина ж врятували випадковії мужі.
В Тараса поемі сенс є в глибині.
Москалі завжди були для нас чужі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=525864
Рубрика: Лірика
дата надходження 25.09.2014
автор: Дмитро Гусонька