Чому так довго плакали дощі?
Всі сині фарби неба позбирали?
Знов вихололи вечером борщі,
Що дома їх тобі підігрівали.
Тобі би сісти вечером за стіл,
І скуштувати борщ,що варить мама.
А не дивитись,як із мертвих тіл
Душа злітає за залізну браму.
Тобі би знов дерева посадить,
Бо після тебе всі ростуть аж в небо!
Тобі би твою донечку любить!
А плакати отак дружині треба?!
Вона не вірить,що тебе нема!
Що твоє тіло так пошматували!
Вона тебе чекає.Ось зима.
А ви удвох дрова в лісі рубали.
Вона з тобою всюди!Навіть в ліс!
Тягла оті дрова!Яка щаслива!
Ти потім на руках її ще ніс.
-Яка ж ти в мене,Соненько,красива!..
Ти так хотів побудувати дім,
І в ньому ліжко власними руками!
Тобі би жити у будинку тім,
А ти..На цій землі...Вже під грудками
Землі,що незнайомий накидав.
Ота могила зовсім неглибока.
Руками вирив,дерево приклав.
Це не калини кущ.Якась осика!
Осику вкотре люди прокляли,
Бо шелестить,коли немає вітру!
Бо матері з дитятком не дали
Осики прихіст.Як тебе я зітну?!
Ісусика несла в своїх руках,
Втікала з ним.Вони не захистили
Мале дитя.Прокляли всі...Ось так...
Це дерево ніколи не любили...
Та хай вже від сьогодні шелестить.
Мене вже не потрібно захищати!
Душа за Україну так болить!
Болить,коли ще плаче рідна мати...
Йому би жити!..Янголом летить!
Тепер для нього час вже не помітний...
Але у доньки серденько болить,
Бо татко рідний так доні потрібний!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=526200
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 27.09.2014
автор: Відочка Вансель