Поки в далеких я погулюю краях,
І мрію все дістатися до дому,
Шукаю рідне щось в навколишніх речах,
Вишукую знайоме підсвідомо.
Від дому, ех, далеко, й цілий світ,
Здається, межи мною й рідним краєм.
Тільки в думках щовечора політ
На гори ті, де серце спочиває.
Під ковдрою, як стихне гамір дня,
Я дивлюсь, наче історичні фільми, -
Ліси на горах, в соняхах поля,
А поряд гори інші – сіро-білі.
Й так подих трохи рідшає, вже стих,
Думки пливуть дорогою до хати.
А фіолетовий автобус взяв, і їх,
Запресував у сон – досить літати.
*
І ось, уранці знову я іду
Щоденно вже топта́ними стежками,
А у думках весь час лиш на виду
Той фіолетовий «товариш» з номерами.
Ну ось… І знову цей же перехід…
І знов червоне, як но підійду я.
І пхається ж машин, мов цілий світ
Це перехрестя кожен ранок орендує.
І тут серед потоку цього – на!
Невже це саме він – сам особисто?
Із надписом «Поділля», фіолетова мана…
Й на дзеркалі підвішене намисто…
Квадратні очі враз, я рот відкрив –
Це ж ти… Ой справді, і сидіння ті знайомі…
Ой, мої рідні ви – хмельницькі номери!
Я ж кожен вечір з вами слідував додому!
Та, фіолетовий «товариш» пролетів
В середній смузі, й зник в стрімкім потоці.
Тим спогадом приємним із країв,
Що кожен вечір, мов піщинка в моїм оці.
Ох, фіолетовий автобус, спогад мій!
Ділив ти від роботи мою втому...
…З проходиком вузьким, такий хиткий…
Послухай, відвези мене додому?
30.09.14
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527027
Рубрика: Лірика
дата надходження 30.09.2014
автор: Avsian