Отак я люблю…такою невпевненою любов’ю,
ні сонця, ні хмар не беруся тобі принести,
не клянуся ні тим, чого в мене нема, ні собою,
що далі в моїй голові житимеш тільки ти…
Не вигадую назви для цього німого тяжіння,
Сторонній подивиться – скаже «Нічого ж нема!»
бо невидимими залишаються струни й пружини,
які притискають людей і нас двох зокрема.
Не знаю, чому в нас на двох одне ліжко і ковдра,
і що нас примушує вперто шукати обійм
один одного. Може холодна, безлика безодня,
яку поодинці ми виростили у собі?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527133
Рубрика: Лірика
дата надходження 01.10.2014
автор: Микола Пушкін