У кожного в грудях живе така краплина,
Що їсть натуру. Їсть усю душу.
Що нізащо в світі не знайде зупину,
Аж доки не залишать бідную саму.
Сама не виживе – загнеться, застогнає,
І буде рватися назад – а тут
Ніхто краплину більше не чекає.
Вона не треба. Вона лиш паразита внук.
Вона запнеться. Буде помирати.
Вона не їстиме нікого із живих.
А мертвих буде все життя шукати,
Живучи лиш на цвинтарах лихих,
Самих.
Повзучи по горам сирої глини,
Шукаючи лиш крихту від життя,
Все так продовжує і далі, без зупину,
Шукає в світі кращого буття.
Вона загине. Дуже скоро й тихо.
Вона проникне у свою ж землю.
Не будуть згадувать її як власне лихо,
А з неї вирвуть квітку бур‘яну.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527604
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 03.10.2014
автор: Анастасія Земля