І ось, як тільки вечір за вікном, -
Вдаряє знову в голову вино.
І руки знову до клавіатури,
Щоби сказати кілька слів
Через мережні шну́ри.
І треба ж наказати теплих слів,
Обов’язково ще: «Добраніч:) Гарних снів;) »,
Бо так і сам же спатиму міцніше,
Подушку обіймаючи,
І уявляючи оту " =) " твою усмішку.
А хто ж ми? – Думка все не покида.
Яке ж це щастя!!! Ой-йой-йой, яка ж біда!!!
Немов через тонованеє скло
На тебе ди́влюсь,
А від тебе – западло…
Та, все ж, я дивлюся знадвору в те вікно.
Тобі ж це видно, але, бачу, все одно.
Що ти там робиш? Усміхаєшся, чи плачеш?
Але ж моїх закоханих очей
У своєму вікні впритул не бачиш.
Давай, я «цьомчиків» відправлю із п’ятсот,
А ти закриєш дужку, от так от: " ) "…
І ще тобі ромашковий букет,
Який не пахне, бо ще запах
Не проводить інтернет.
Нова хвороба – цифрова любов.
І хто б від неї ліки віднайшов?
Ні слів, ні символів не вистачає – край,
Щоб описати, що зі мною,
Коли бачу: ти – он-лайн.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527632
Рубрика:
дата надходження 03.10.2014
автор: Avsian