Ти казала: ...що поведеш в цьому
танго сьогодні сама,
Бо в танцях воно завжди
виходить точно так, як в житті,
А я стартую, як та коняка, що
крива, та хрома
Тож нічого не станеться, як
почнемо ні с тієї ноги.
Десь блимала у тебе в очах
бентежна, пекуча жага,
Доторкнулась щоки, а по спині
пройшов чи хвіст, чи язик,
Ти була як той пітон - у якого
жодної кістки нема
Тут і пропав я на місці, заклякнув
як на тумбі свічник.
Від тебе зайнялося полум'я без
жодних на спасіння надій
Таке, що плавився навіть камінь,
зашарілася сталь...
І той кварц, що сипався з мене
спікся в фарфор дорогий.
Кожен крок тепер віддавався
дзвоном - наче я пономарь.
Ще й музика на цимбалах
підкинув пекельно вогня,
Ти просила: ... щоб я розм'як і
дививсь прямісінько в очі.
І я глянув, а там... над не ораним
полем сходе зоря
Я i досi вихилясів тих
до нестями як хочу
1998
Ти сказала, що Ти поведеш,
Бо щось якось я в'яло стартую,
Я погодився, йшов на вулиці дощ,
І людей таки натовп, чим же я ризикую?
Та насправді Ти знала який я «твердий»,
Не гнучкий, дуже впертий, не вправний…
Придивлялась довгенько вже Ти,
Та багацько іще щось про мене Ти знала.
І промовила: ... щоб я обм’як,
Відчував Тебе, дивлячись в очі...
Що ж погодився, глянув і зразу пропав….
І тепер вихилясів тих, до нестями як хочу.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527683
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.10.2014
автор: Стас Крівда