Ці очі, що зводять мене з розуму,
Ця посмішка з відблиском сонця й морів.
Даровані нею, щоб я мерехтів,
Не згинув між римами та прозою.
І кожна її сльоза, кожна невдача,
Немов моя, ніби насправді вже власна.
Я з нею, допоки вогонь не погасне
В моїх жилах, поки життя все не страчу…
ДТХ
04.10.2014
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=528223
Рубрика: Лірика
дата надходження 06.10.2014
автор: Микита Баян