В тісній кімнатці мозку я один
Між тисячі моїх дітей-думок.
Годинами іде тут лік хвилин,
Як ходить ходором цей «дитсадок».
Та і вночі не вляжуться вони,
Скоріше я від втоми впа́ду сам.
Із кубиків складуть ті «діти» сни,
Щоб дати сили вдень новим думкам.
Коли вже він закінчиться - цей сон,
Й на волю вийде знов моя душа
З-за цих вузьких ґратованих вікон
Зі світлом життєрадісним в очах?
Давно зіпсований «дітьми» спокій
Валяється розірваний в кутку.
І тишини не чуть в кімнатці цій –
Вона сховалася в очей смутку́.
Й кому тепер потрібний цей «садок»,
Притулок для покинутих тварин,
На щось не здатний, повний «дім» думок?
Тому й постійно серед них один.
Коли ж він вже закінчиться - цей сон,
Й на волю вийде знов моя душа
З-за цих вузьких ґратованих вікон
Зі світлом життєрадісним в очах?
По стінах, по столу і по кутках,
Як мавпи, скачуть буйні «діточки».
З підскоку б’ються головами в дах,
Аж відлітають шиферу шматки.
І намагався вже ловить малих,
Як наслідок – в шнурках валявся сам.
Хто б половить тих «діток» допоміг,
Чи проробив би дірку тим думкам?
Колись він хоч закінчиться - цей сон,
Й на волю вийде знов моя душа
З-за цих вузьких ґратованих вікон
Зі світлом життєрадісним в очах?
[i]6.02.13[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=528656
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 08.10.2014
автор: Avsian