Та постіль зім’ята, що схрещує шляхи,
Дарує щастя тіл єднання,
Щось відбирає в спраглому тобі…
Ти донедавна вірив у кохання!
Шалено вірив й болісно приймав,
Ту самоту, ту злу розпуку,
Одним на світі буть, не планував,
Але отримав те, мабуть, в спокуту.
За постіль зім’яту й однокімнатний рай,
В якому справжні дні минали,
Без висновків, галоп на край
Свідомості, де долю ми втрачали.
Де без любові мовили: « Люблю»
І без любові цноту ми втрачали,
Й обманювали долю ми свою
Й один від одного по тому ми втікали.
І зім’яті життя ведуть нас вслід,
Своїх давно минулих вчинків,
А серце тане, наче з стріхи лід,
Коли на світ являються твої помилки
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=528701
Рубрика: Лірика
дата надходження 08.10.2014
автор: Андрій Булакевич