Багато маєм діячів, «зірок» так званих,
Хіба їх мало любить Україна?
Мабуть замало, бо у тих шукають шани,
Які державу хочуть опустити на коліна.
Чи так не вистачає нагород,
Чи може совісті забракло раптом,
Що залишили в час критичний свій народ,
Тепер які у кого цінності є фактом.
Навіть слова співчуття не прозвучало,
Від нього, хоч нещирого, все ж серце ожива.
У багатьох сумління приспане змовчало.
Неправда? Вчинки кажуть більше, ніж слова.
Усміхнені зали перед «зірками»,
Та іншою мала би бути картина:
Країна зрошена то кров’ю, то сльозами,
Як моляться рідні за батька, брата чи сина.
Не зрада? Не приниження? А як назвати,
Коли тепло душі дарують і пісні
Тим, хто зневагу сміє так відверто показати
І сіє смуток, розбрат, горе в рідній стороні.
Мистецтво може меж не знає,
Та є межа терпимості людській.
Митець – не той, хто звань багато має,
А той, хто вірний до кінця землі своїй.
Не час вражати артистизмом,
Не шоу потребує батьківщина,
Лиш одиниці за собою повели патріотизмом,
І видно «зірка» хто, а хто Людина.
Усе забудеться, усе минає,
Та присмак цей залишиться гіркий.
Країна зміниться, розквітне і засяє
Та чи потрібні їй новій такі «зірки»?!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=530653
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 17.10.2014
автор: Юлія Зарицька