Жодної відповіді з тисячі питань,
Я не отримав коли був поруч з тобою.
Весь час запитував у тебе без вагань,
Хоча сердечко обливалося смолою.
Води багато з того часу потекло.
А я ще й досі добре все те пам’ятаю.
Те як зцілила моє зранене крило.
Як дарувала мені шлях до раю.
Та ти все це забула, я так зрозумів.
Або навчилась дуже добре ти вдавати.
А я ж навіть на мить серденько не відкрив.
Хоч і хотів тобі про почуття сказати.
В той час мені було не до признань.
Я в той момент дививсь у твої очі
Тобі ж було, також не до питань.
Ти згадувала ті весняні ночі.
Ми так й стояли мовчки якусь мить.
Літав я, десь, аж попід небесами
«люблю і досі я тебе» в душі щемить
А в серці пишеться щодня рядами.
Я, почуття до тебе ще не загубив.
Ти ж ставишся до мене як до ката..
Тобою божеволію. Це щойно зрозумів.
І зараз новий дім в мене це – псих палата.
Я не признався, що тобою захворів.
Лиш знаю, що кохання це – хронічна зрада
Боюсь зізнатись, що тобою не перегорів.
І що десь пишеться для нас балада…
Та я, чомусь, не можу правду розказати.
Щось у мені забрало кілька тисяч слів.
Любов чи страх? Що змушує мовчати?..
Та зрозумів я зовсім скоро – чому онімів…
Чогось злякався… сильно так злякавсь.
Боявсь що скоро підеш. Гримнуть двері.
Це правда… я в ту мить дійсно боявсь.
Тому й пишу ось це – зізнання на папері.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=530966
Рубрика: Лірика
дата надходження 19.10.2014
автор: Хворий Джентльмен