«Дивно,
все, що було застиглим,
літаючим бачити
в просторі.»
(Райнер М. Рільке)
Коли пишеш про цю війну – зриваєшся: починаєш усвідомлювати, що пишеш про війну взагалі. Хочеш написати якщо не про епоху сірого попелу, то про подію в історії – репортаж. Але знову і знову пишеш про те, яке то паскудне і жахливе явище – війна. Може тому, що всі війни так чи інакше однакові: на кожній війні є герої і негідники, але всі герої на одне лице і всі негідники на одну морду. Приходить нова війна, а люди все ті ж. Мародер – він завжди мародер: що в часи Юлія Цезаря, що в часи Авраама Лінкольна. І в армії Річарда левове Серце, і в армії генерала Чан Кай Ші були свої герої, що йшли вперед, бо так треба, бо іншим треба жити, і свої боягузи, що думали тільки про свою шкіру. Просто в різних арміях відсоток тих і інших був різний…
Під кулями приходять до голови несподівані думки. Під кулями думки не бувають сподіваними: вони або відсутні, або приходять невідомо звідки. Думалось: неправда, що християнські і буддистські монастирі подібні і по формі, і по суті. У буддистських монастирях шукають істину без особливої надії її знайти, а в християнських істина дана початково, треба лише прикласти зусилля, щоб не віддалитись від неї, лишитися у її казковому лоні…
Я ніколи не напишу про те, що бачив на війні. Про це написати неможливо. Люди не повинні знати і відчути все, що бачив ти на війні – це не повинна бачити нормальна людина. І ці жахи описати неможливо.
Саме перо протестує і відмовляється писати. Як описати те, що люди – мислячі істоти, що відчувають, думають, пізнають світ, створені по образу і подобію Божому за якусь мить перетворюються на криваве місиво з кісток, ганчірок і м’яса? «Я ходжу серед людей, а бачу уламки людей.» Ніцше писав про це як про метафору: писав про духовні уламки людей. А як описати це не як метафору, а як реальність – уламки людей на землі після обстрілу? Про шматки людських тіл, які лежать серед руїн села після вогню москальських «градів»? Як описати відчуття людини, що побачила яр заповнений людськими тілами? (Сепаратисти там розстрілювали людей, яких вони підозрювали у нелояльності, а потім скидали туди ж тіла і власних вбитих бойовиків.) Як описати поле, всіяне вбитими солдатами, яких ніхто не ховає, які так і лежать під байдужим небом? (Ми забираємо тіла тільки своїх вбитих солдатів і то після того, як вщухне перестрілка, і сапери перевірять і відтягнуть тіло – сепаратисти заміновують тіла наших вбитих солдатів. А тіла сепаратистів чи москальських солдатів – кому ж хочеться ризикувати життям, щоб їх поховати? Так і лежать…)
Бабуся щось несе мимо блок-посту.
- Що несете?
- Ноги.
Показує – справді несе людські ноги. Пояснює:
- Лежали біля хати, треба поховати, негарно якось…
Звільнили з полону наших полонених солдат. Один солдат був без рук. Сепаратисти відрубали йому руки. Як описати все це???
Я довго думав (колись): для чого я живу на світі? Який сенс життя? Мого, зокрема. Але я все зрозумів, коли в Луганській області люди вітали нас як визволителів. І плакали, коли ми змушені відступати… Для цього я зараз і живу щоб захистити наших людей від тих озвірілих виродків, що по той бік фронту.
Не всі, звичайно, сприймали нас як визволителів і захисників. Один місцевий виродок показав нам середній палець руки, коли ми їхали броні. Тільки він не врахував, що в мене патрон був у патроннику, а коли я бачу сепаратиста, то руки автоматично скидують зброю догори і сепаратист опиняється в прицілі. Я навіть не встигаю подумати. Реакція в нього теж була нівроку – кинувся тікати. Але куля літає швидше, ніж він бігав – він таки отримав два набої між лопатками. Більше середній палець він не буде показувати нікому. На війні як на війні…
Солдати з’їли БТРа. Шкода. Біля річки ми зловили здоровенну черепаху (на ній не було давніх ієрогліфів, інакше це був би китайський міф, а не сучасна війна). Я намалював на панцирі дві білі смуги. Назвали черепаху БТРом. Вона дуже кумедно повзала біля табору. Але хтось сказав солдатам, що юшка з черепахи дуже смачна. А їм так набридла одноманітна армійська їжа (якої до того ж бракувало). І з тої черепахи зварили юшку. Казали, що вийшло смачно. Я, щоправда, так і не куштував – мені було шкода нашого БТРа…
Це війна. Ернест Гемінгвей був правий: чим ближче до передової, тим більше трапляється прекрасних людей. Негідники ховаються в тилу. Або по той бік фронту – серед мародерів і тих, хто катує наших полонених. Це віна. Тут – біля себе – я бачу різних людей – але більшість з них чисті і прекрасні. Але ці прекрасні люди гинуть. Війна знищує найкращих. І плодить негідників. Колись Діоген, почувши фразу, що віна буцім то, знищує бідняків. Сказав: «Навпаки! Вона плодить їх у неймовірній кількості!» Ця війна крім бідняків плодить ще й негідників.
Біля нас постійно крутився кумедний песик. Ми любили його і годували. Війна породжує у солдат жорстокість, але одночасно і протилежне – сентиментальність. Солдати на війні особливо жаліють тварин. Того песика ми назвали Чебурашкою – за капловухість. Він завжди був біля нас, навіть коли ми стріляли – не боявся. Але за день до того, як наш взвод жорстоко обстріляли «градом», песик втік. Вони теж здатні передбачати майбутнє – песики…
Солдати сусіднього взводу поміняли полоненого сепаратиста на тушонку – на банки «п’ятачка в бронежилеті» (бо голодні). Чомусь мене це зачепило: до чого дійшло – людину міняють на продукти. У душі росло темним безлистим деревом якесь обурення і відраза до всього (о, не сприймайте мене як мізантропа!). Потім я раптом зрозумів: моє крислате обурення викликане не натуральним обміном (на війні натуральним обмін популярний як в епоху раннього середньовіччя – бо кожна війна це раннє середньовіччя – повернення темних віків, тільки в людську свідомість, а не на сторінки підручника) з участю людини (работоргівля), а самим фактом, що сепаратиста взяли в полон. Я сепаратистів ніколи в полон не брав і солдати мого взводу теж... Нічого так не принижує людину як полон – це найогидніше, що буває на війні. Краще вже подарувати ворожому солдату смерть. Тим паче, якщо він сепаратист...
Солдатські розмови інколи докучають: замість того щоб зосередитись на чищенні гармат і кулеметів, вони починають точити ляси (а що на війні не надокучає?) Розмова починається з однієї фрази, яку хтось кидає у простір:
- А Рільке теж служив в армії.
- Але його естетика не те що не армійська, вона антимілітарна: такий світогляд не сумісний з армією та війною.
- Не кажи. А ти читав його «Кам’яних черепах»?
- Це виняток. Рільке сентиментальний. Його містицизм відірваний не тільки від життя, але і від буття. Війна повертає до реальності. Навіть до критичного реалізму Антона Чехова. Хто зумів писати вірші про армію, так це Кіплінг. А прозу – Гемінгвей.
- Ернест суперечливий дивак по суті – початково суперечливий. Він роздирався між пацифізмом і грубою реальністю життя, що знаходить своє найбільш відверте на війні, яка по суті і сформувала його як письменника. Не був би він на фронті в Італії в Першу світову – не було б ніякого письменника Гемінгвея. Може був би хороший рибалка і мисливець з відповідними нарисами... У його творчості немає цілісності. Все розірвано. І фрази і свідомість. Немає концептуальності якщо хочеш... Може тому він і застрелився. Людина повинна розуміти для чого вона пише. Не можна писати «Прощавай, зброє» і водночас ладувати карабін для сафарі. Або – або...
- Але так чи інакше, його реалізм ближчий воїну, ніж безнадійність Барбюса з його «Вогнем» чи приреченість, що звучить в романі Еріха Ремарка «На західному фронті без змін». Правдиво, так. Але після такого роману хочеться застрелитись. Проза Гемінгвея – це слова сильної людини, що лишається чоловіком в нелюдських умовах, витримує випробування і перемагає... Тут треба розуміти, що «Прощавай, зброє» і «По кому подзвін» писали два різних автори – два різних Гемінгвея, бо це були різні війни, а значить і людина ставала інакшою. Це все одно, що порівнювати армію Гарібальді з армією найманців Борджіа...
- Цікаво, чому саме Борджіа вважають чи не найгіршим Папою в історії: певно, за те, що він носив тіару напередодні реформації – справді найбільшого з можливих великого розколу християнства – духовного розколу. І його бачать причиною цього розколу.
- Зовсім не тому. Борджіа ввів ratio в церковне життя, ставши найбільшим прагматиком, а значить найбільш світським Папою на святому престолі (антипап я не враховую). Ось вона – вершина ренесансу: на папський престол всадився Арістотель-матеріаліст.
- Цікаво, якби Папою в той час став Джироламо Савонарола: сама історія повернула би в інший бік. Реформація стала б ренесансом релігійної свідомості.
- Вона і так була ренесансом релігійної свідомості. Без перебільшень. Ренесанс був епохою перетворення релігії в античне філософствування і естетизм. Лютер спробував повернути релігії її початковий зміст. А заодно перетворити світські установи в церкву, або хоча б у частину церкви. Щоправда, вийшло навпаки – церква стала світською установою – новою... Недарма Кальвін вирішив стати світським Папою – релігія губила свій сенс, якщо все наперед визначено: якийсь апофеоз фаталізму. Майже, як в сучасній війні – все буде. як тому судилось бути...
І це говорили люди, які кілька хвилин тому були під обстрілом, а потім гатили з «Акації» у відповідь – так, що земля двигтіла... Світ остаточно перетворився на п’єсу-абсурд. Семюель Беккет відпочиває. Точніше він був пророком. Всі ми тепер чекаємо на Ґодо... А сонце поволі сходило, туман танув, я чомусь думав про протопопа Аввакума та його слова про «корабель вогняний» - ці уривки містичної метафізики: «Перш ніж народитись, був у Граді Сонячному, Небесному Єрусалимі: бачив сонце, розчахнуте як колодязь... Був я неначе вугілля розпечене, і раптом згас, і чорним став, і попелом власним одягнувшись, був скинутий у місиво весняне...»
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=530994
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.10.2014
автор: Артур Сіренко