Я торкнусь твоїх губ...вибач, руки тремтять.
Просто дихати важко, коли ти так близько.
Сльози, дощиком дрібним з очей полетять...
- Ти чого раптом, люба?!...- Я, не навмисно.
Мені важко повірити в реальність тебе.
Мені стільки це раз все вже снилось ночами:
Твоє небо в очах голубе-голубе,
Геніальність думок за простими речами...
Але потім зі сну прокидалася я,
В тисячі кілометрів від рідного тіла.
На устах завмирало лиш твоє ім'я,
Яке в серці я стільки століть проносила.
Я боялася думки, що ти - лише сон,
Ніби Доля зі мною воліє погратись.
Проте, серце твоє з моїм в унісон.
Мудра Доля, тому, вирішує здатись.
Голос твій найрідніший принесеться здаля.
Його вітер у листі ніжно колише.
Від любові, по колу, крокує Земля.
Все живе, що на Ній, любов'ю лиш дише.
Без повітря я можу прожити не багато хвилин.
Кисень - Ти! Зрозумій. Це для мене важливо.
Ти життєво потрібен для моїх рослин.
Коли вони квітнуть, я стаю безмежно щаслива.
Я не бачу без тебе свого сьогодення.
Ти наповнюєш світлом мою сірість буднів.
Ти освітлюєш сенс. Заряджаєш натхненням.
З тобою тепло, навіть у грудні.
Я не знаю скільки відведено нам.
І що нас чекає на наступній сторінці.
Та я знаю одне - Я тебе не віддам,
Я тебе не покину при важкій лихоманці.
...
Ти торкнешся мене. Поцілуєш гаряче.
-Ну, от бачиш, коханий, я вже не плачу.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=532633
Рубрика: Лірика
дата надходження 26.10.2014
автор: Катерина Пташка