Павлинка

Стояв  ясний,  зігрітий  сонцем  ранок.  Павлинка  зібралась  з  батьками  на  ярмарок,  причепурилася,  як  лебідонька,  заплела  своє  чорне  як  смола  волосся  у  коси,  прикрасила  яскравими  стрічками,  наче  весна  заграла  в  серці  й  душі  своїми  кольорами.
- Павлина,  йди  швидше,  не  барися!  –  гукнула  мати.
- Ой,  мамо,  йду  вже.
Батько  запряг  коня  у  візок,  та  й  поїхали.  А  шлях  неблизький,  зітхає  батько  –  кінь  старий,
напевно  віддасть  свою  конячу  душу  незабаром.
- А,  ось  у  пана-то  Краснянського  багато  коней,  фіри  свої,  багатий  пан.  Та  на  нашу  Павлину  він  очима  так  і  стріляє.  Павлина,  ти  як,  підеш  за  пана?  Не  пожалкуєш,  будеш  як  сир  у  маслі…
- Мамо,  що  ви  таке  кажете,  старий  він  для  мене,  не  люблю  я  його.
- Га,  ти  диви,  старий!  Головне  –  багатий,  не  будеш  біди  знати  за  ним.
- Навіщо,  мамо,  вам  такий  зять,  який  трохи  молодший  за  вас  саму?,  -  розсміялася  Павлина.
- Батько,  а  ти  що  мовчиш,  як  риба  в  річці?  –  звернулася  мати  до  свого  чоловіка.
- Ой,Галино,  не  буди  лихо.  Навіщо  Павлинці  такий  чоловік,  не  любий.  Чи  сама  забула,  як  від  своїх  батьків  до  мене  збігла,  кохала  напевно,  якщо  сама  за  пана  не  пішла.
- Ну,  згадав,  ти  Петро,  це  ж  було  коли!  Я  Павлинці  щастя  бажаю,  не  комусь  служити,  а  щоб  їй  самій  прислужували.  Маєток  в  пана  тут  великий,  у  місті  теж.  Буде  наша  Павлинка  панянкою  файною,поїде  з  чоловіком  до  Львова,  а  там  –  краса!  Не  сидіти  ж  все  життя  у  селі.
Так,  за  розмовами,  дісталися  вже  сусіднього  села.  Ярмарок  буяв,  як  велика  жива  казкова  істота.  Як,  завжди,  дівчат  вабить  яскраве  вбрання,  стрічки,  прикраси.  Павлина  побігла  подивитися  на  хустини,  та  раптом,  зіткнулася  з  парубком.  Він  –  красень,  високий,  з  карими  очима,  стояв  заворожений  красою  Павлинки.  Вона  засоромилася,  та  опустила  очі.
- Яка  красуня!  Дівчина,  як  звати  тебе  ?
- Як  батьки  назвали,  так  й  звуть  –  осмілівши,  з  посмішкою,  відповіла  Павлина.
- Красуне,  не  буду  набридати,  схочеш,  розшукай  Нестора  Коротича.  Та,  ось  хустина  –  для  тебе.
Нестор  вихопив  саму  красиву  хустину  у  крамаря  та  віддав  Павлинці.
- Дякую,  Несторе.  Павлина  я.
Павлина  схопила  хустину  й  побігла.  Серце  застукало  у  грудях  так,  що  трохи  ще  –  вистрибне.  Щось  таке  сталося,  декілька  хвилин  вистачило,  щоб  закохатися  у  цього  парубка.  Весь  шлях  до  дому  Павлинка  сиділа  мовчазно,  мати  все  буркотіла  про  пана  Краснянського,  що  треба  йому  сказати,  хай  засилає  своїх  сватів.  А  Павлина  мріяла  про  кохання.
У  вечорі  до  Павлини  зайшли  подруги  –  Олена  та  Наталка.  
-  Павлинка,  пішли  з  нами  на  гуляння,  хлопці  будуть,  пісні,  танці  –  тараторила  Олена.
-  Ой,  дівчата  мої,  дорогенькі!  Якби  там  був  той  парубок,  якого  я  стріла  на  ярмарку,
то  було  б  величезне  диво!
-  Розкажи,розкажи  –  втрутилася  в  розмову  Наталя.
                 -  Він  такий…Красень,  якого  в  світі  більш  немає,  високий  та  стрункий,  очі  –  як    сполохи  вогняні,  прокололи  мене  у  саме  серце.  Хустинку  мені  подарував  –  ось  яку.
-  Ой,  Павлина,  Павлина,  хіба  не  знаєш,  що  хустина  у  подарунок  –  до  сліз  –  мовила  Олена.
-  Та  до  яких  сліз,  не  лякай  подругу  –  вторила  Наталя.
-  Але  так  кажуть…-  відповіла  Олена  та  й  засмутилася.
-  Дівчата,  та  й  годі  вам!  Я  згодна,  пішли  на  гуляння!    
Ой,  гуляння!  Музики  грають,  ноги  самі  просяться  у  танок.  Хлопці  прийшли  жваві  та  веселі.  Раптово  Павлинка  побачила  Нестора,  та  їх  очі  стрілися,  знову  затремтіло  серце  як  листячко  на  повітрі,  щічки  рум’янець  охопив.
- Ось,  красуня,  ми  і  зустрілися  –  Нестор  підхопив  Павлинку  у  танок  –  не  засмучуйся,  мила  Павлина,  сподобалася  ти  мені,  як  тільки  на  тебе  поглянув.
- Ти  мені  теж,  -    мовила  тихо  Павлина.    
- Приходь  завтра  до  мене,  криницю  зробив,  приходь  з  подругами  за  водою.  Гадаю,  що  назву  її  «Павлинкіна  криниченька».
- Гаразд,  прийду,  якщо  батьки  відпустять.
До  дому  Павлинка  прийшла  як  на  крилах  прилетіла,  любий  став  для  неї  Нестор.
Вранці  заграло  сонце  лагідним  промінням,  а  Павлика  не  відпускала  свої  солодкі  мрії,  так  хотілося  їй  знову  побачити  свого  Нестора.  Павлина  вбралася  як  на  свято,  та  ось  мати  гукнула  –  Павлино,  ти  куди  зібралася,  та  вбралася  наче  не  весілля  ?
- Ой,  мамо!  До  криниченьки  нової  піду  я,  чекають  на  мене  там.
- Доню,  навіщо  кудись  йти,  є  і  в  нас  криниця,  чи  стріла  ти  когось?  
- Стріла  хлопця  я  ,  Нестором  звуть.  Мамо,  відпусти!
- Навіть  не  думай,  не  пущу.  Підеш  за  пана,  та  й  годі,  кохання  коханням,  а  в  житті  треб  щось  мати.  З  паном  будеш  жити  та  в  нічому  собі  не  відмовляти.
Павлина  засмутилася,  та  очах  затремтіли  сльози.  –  Навіщо,  ви  мамо  так!  –  крикнула  Павлина  та  й  побігла  до  хати.
Нестор  довго  чекав  на  Павлину,  гадав,  сподівавсь,  що  прийде  його  люба  до  нього.  Але  так  і  не  дочекався,  вирішив  у  вечорі  пробратися  до  Павлини  до  дому.
Вечір  спустився  на  землю  тихою,  прохолодною  ковдрою.  У  сутінках  помітні  лише  вогники  цвіркунів,  та  аромат  трави  розносився  у  повітрі.  Нестор  знайшов  дім  Павлини,  та  спочатку  кинув  маленький  камінець  у  вікно.
- Павлино!  –  гукнув  тихо.
Павлинка  відкрила  віконце,  Нестор  не  довго  думаючи,  заліз  до  неї  у  вікно.  Схопив  у  обійми  та  почав  цілувати.  Павлинка  уся  тремтіла  від  щастя.
- Люба  моя,  Павлинко,  чому  не  прийшла  до  мене?  Я  чекав  тебе,  моя  мила,  люба  моя,  життя  моє…
- Несторе,  любий,  мати  не  пустила,  хоче  заміж  мене  віддати  за  пана  Краснянського,  він  старий,  не  люблю  його.  Тебе  люблю,  як  тільки  побачила,  милий  мій,  як  же  нам  бути,  що  робити?
- Нічого,  ось  корчму  збудую,  будуть  гроші,  буде  весілля,  люба  моя,  лебідонька  ти  моя,  ім’я  в  тебе  –  як  у  лебідоньки  –  Пава  моя  гарна,  не  маю  сенсу  у  житті  без  тебе.
Милувалися  вони,  закохані  один  в  одного,  довго,  лише  місяць  бачив  їх  милування,  та  чув  їх  слова  кохання.  Так  потай  десь  стрічалися  Павлинка  з  Нестором.  Так  плинув  час  їхньої  любові.  А  Нестор  гостинці  носив  своїй  лебідоньці,  то  квіти  під  віконцем  їй  залишить  ,  то  намисто,  то  сережки.  Одна  розрада  –  танці,  там  Павлинка  з  Нестором  могли  від  душі  один  одним  насолодитися  не  ховаючись.  Погляди  у  очі,    притискання,  стукіт  сердець  один  на  двох,  слова  ніжні  на  вушко.  Але  чекала  на  Павлину  сумна  подія.  
Через  тиждень  прийшли  свати  від  пана  Краснянського  –  Мишко  та  Сильвестр.  Павлина  сиділа  як  кам’яна,  серце  стислося  в  грудку.  Від  розпачу  зуб  на  зуб  не  потрапляв.  Мати  швидко  обговорила  справу  та  дала  згоду  на  весілля.  А  батько  ходив  як  дощова  хмара.
- Галино,  не  роби  дурниці,  не  продавай  дочку!
- Петро,  я  знаю  сама,  що  робити  з  її  життям,  вона  ще  подякує  мені  за  такого  чоловіка,  якого  я  знайшла.
- Ой,Галю,Галю!  Біди  наробиш  тільки!  –  зітхнув  батько  та  й  сплюнув  з  горя.
  На  другий  день  Павлинка  набралася  мужності  та  й  пішла  до  Нестора.  Він  схопив  її,  цілував  палко,  а  Павлинка  почала  плакати.
- Люба  моя,  що  сталося?  Чому  плачеш,  чому  засмучена,  мила  моя  лебідонька?
- Свати  приходили  від  Краснянського  –  Мишко  та  Сильвестр.  Мати  згоду  дала,  скоро  весілля.
- Не  плач,  люба,  щось  вигадаємо.    Корчма  збудована,  буде  дохід,  буде  на  що  жити  нам  з  тобою.  Приходь  завтра  ще,  та  не  бійся,  я  нікому  тебе  не  віддам.
На  другий  день  Павлинка  зібралася  знову  до  Нестора.  Але  мати  знову  її  перехопила  та  змусила  сидіти  вдома,  у  своєї  кімнаті.  –  Не  треба  засватаної  дівчині  бігати  до  хлопців!  Й  не  виходь  з  хати.  Не  пущу  тебе  до  твого  Нестора.  –  мати  грюкнула  дверима.
У  вечорі  до  Павлинки  прибігли  подруги.  Мати  їх  пустила,  але  наказала,  щоб  не  довго  сиділи.  А  Павлина  з  заплаканими  очима  сиділа  біля  вікна.
-  Павлинко,  не  засмучуйся,  може  це  все  й  добре,  що  так  –  мовила  Олена.
-  Ну,  що  ти  таке  кажеш!  –  крикнула  їй  Наталка.
-  Подруги,  милі,  йдіть  до  Нестора,  скажіть  йому,  що  мати  мене  нікуди  не  випускає.  Що  мені  робити,  не  хочу  я  за  того  пана  йти.  Ліпше  отруту  випити,  чим  з  нелюбим  жити.
-  Ой,  не  кажи  так  –  в  один  голос  сказали  подруги.
-  Я  піду  до  Нестора  твого  та  усе  розповім  –  каже  Олена.
-    Я  теж  –  мовила  Наталя.
Наступного  вечора  подруги  пішли  до  корчми  шукати  Нестора.  Він  стрів  їх,  та  одразу  спитав  про  Павлинку.  Подруги  голосно  розповіли  усе.  Та  на  його  біду  сиділи  там  Мишко  з  Сильвестром  й  чули  усю  розмову.  
- Як  це,  друже,  наречена  нашого  пана  хоче  крутити  з  іншим  –  Мишко  зухвало  мовив.
- Треба  йому  показати,  хто  справжній  господар  Павлинки  –  відповів  Сильвестр.
  Вранці    пан  Краснянський  усе  знав  про  Нестора,  та  наказав  своїм  прихвосням  убрати  його  зі  свого  шляху  –  Павлина  буде  тільки  моєю  –  кричав  він  та  тупотів,  до  почервоніння.
Вечір  впав  ясний,  зірки  сяють,  та  вирішив  Нестор  йти  до  своєї  долі,  до  любої  своєї.  Але  спіткала  його  зла  доля.  Підкараулили    Нестора  лиходії  та  й  вбили  хлопця.  Не  встиг  він  і  побачити  свою  лебідоньку.  Тільки  ім’я  її  шепотів  вмираючи.
Вдень  прибігли  Оленка  з  Наталею  до  Павлинки  та  розказали,  що  Нестора  було  вбито,  горе  прийшло,  сліз  не  оберешся.
А  Павлинка  схопила  оцю  хустину,  що  любий  їй  подарував  та  й  побігла  до  нього,  в  останній  раз  побачити,  вже  мертвого.  Обійняла  вона  його,  заливаючись  слізьми,  цілувала  й  казала  –  любий,  тепер  і  я  буду  завжди  з  тобою,  душа  моя  полетить  до  тебе  милого,  шукати  на  небі  щастя.  Помолилася,одягнула  хустинку  та  й  стрибнула  у  криниченьку.
Стоїть  собі  «Павлинкіна  криниченька»  тепер  та  й  в  місячну  ніч  можна  на  воді  побачити  відображення  Павлинки  та  Нестора.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=533922
Рубрика: Лірика
дата надходження 01.11.2014
автор: Ниро Вульф