Голос її схожий до голосу провідниць,
Вона зовсім не знає, як він мене обпіка,
Я кожного разу шукав її погляд поміж облич,
Але жодного разу не знаходив її лиця.
То ж все, що знаю, це тембри її голосних,
Усе, що я відчуваю, сипучість її інтонацій,
Повітря повниться тишею переплетених і тугих
Слів, які мають найвагоміше значення.
Кожне кохання тримається в її голосі,
Кожна любов триває у її тілі,
Я не знаю, скільки вітрів заховалось в її волоссі,
Але жоден із них не торкається її шкіри.
Можна тримати дотики при собі,
Можна залишити ріки й каміння зіниць,
Найголовніше – це слухати вітражі
Її двохмільйонних і невтомних сердець.
Сподіваюсь, вона залишиться на узбережжі,
Де усі мусони і фени сплітатимуться змією,
Море торкатиме ноги холодним зеленим лезом,
Поки наповнить її. Поки не стане нею.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=535823
Рубрика: Лірика
дата надходження 09.11.2014
автор: Мирослав Гончарук_Хомин