Сімя у сквері

Сім’я  у  сквері

У  скверику  на  лавочці
Сидів,  чекав  на  потяг
І  лип  така  приємна  тінь  
Ховала  літнє  сонце.

Усі  спішили,  хто  куди
Додому  або  з  дому,
А  я  у  скверику  сидів,
Чекав  на  потяг  довго.

Таких,  як  я,  десятків  з  два,
Сидять,  відпочивають.
Міська  притихла  суєта,
Щось  стиха  розмовляють.

У  кожного  своє  життя,
Проблеми  і  дорога.
Он-до  біжить  мале  дитя,
Щоб  голубів  сполохать.

Дитячий  сміх,  уривки  фраз,
Гудок  протяжний  чути.
Ритмічний  стукіт  всіх  коліс  –
Ось  так  завжди  і  всюди.

Та  цю  приємну  суєту
Сім’я  одна  змінила.
То  жінка,  чоловік,  дитя
Прийшли  і  щось  просили.

Всі  троє,  як  оті  бомжі
Й  бідово  так  одіті.
Замурзані  вони,  брудні.
О,  як  так  можна  жити?

А  мама  синя  на  лиці
І  ноги,  як  колоди.
Синок  із  татом  в  стороні
Стояли  в  прохолоді.


На  милицях  та  жінка  йшла,
Ледь  волочила  ноги.
Ще  ж  молода  –  подумав  я
І  серце  зжалося  від  болю.

О,  Боже  мій!  Невже  це  гріх
Скалічив  так,  знівечив.
Я  бачив,  відвертались  всі:
Дорослі  і  малеча.

Ніхто  нічим  не  допоміг,
В  людей  свої  проблеми.
Забракло  їй  і  сил,  і  слів
Тай  зупинилась  серед  скверу.

Синок  –  позвала  –  підійди.
А  він  як  і  не  чує.
Із  татом  вдвох  стоять  в  тіні,
Та  мама  вже  нервує.

Не  йдеш  до  мене,  бо  тобі
Вже  мама  більше  не  потрібна.
Я  знаю,  відвернулись  всі
З  тих  пір,  як  захворіла.

Я  прийняла  вже  сім  гармат,
Усе  повирізали.
І  стала  плакать,  і  кричать,  -
Тобі  не  треба  мама.

Синок  знітився,  закричав
У  відповідь  до  неньки.
Я  сльози  бачив  на  очах
Дитячих  тих  маленьких.

-  Ти  нам  потрібна.  Я  люблю
Тебе,  ми  будем  разом.
Я  кожен  ранок  принесу
Тобі  у  постіль  каву.

Підбіг  до  мами,  обійняв
За  милиці,  за  ноги.
Хотів  заплакать  з  ними  я,
Хотів  сказать  про  Бога.
Але  почув  ось  я  слова,
Та  жінка  каже  сину:
-  Піду  до  віруючих  я,
Вони  мене  не  кинуть.

У  мене  одлягло  в  душі:
Ну,  слава  Богу,  знають
Хто  не  залишить  їх  в  біді,
Хто  їм  допомагає.

А  ось  і  потяг  підоспів,
Пішли  всі  на  платформу.
Ту  жінку  ледве  затягли
По  сходах  до  вагону.

Поїхали  і  у  вікні
Поліські  краєвиди
Вже  пропливають,  а  мені
Всього  того  не  видно.

В  очах  той  хлопчик,  років  сім…
О,  Боже!  –  я  молився  –
Не  дай  пропасти  цій  сім’ї,
Над  ними  Ти  схилися.
                       06.05.2013






адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=536019
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 10.11.2014
автор: Олексій Благослов