В мене вчора об’явився недруг
( я не п’яний, і до сну молюсь)
він забравсь в душі моєї нетрі,
сват міністру, родич королю.
Він мені нашіптує лукаво -
не журись, які твої літа?
на любов ти точно маєш право,
хоч би що не говорили там!
Я йому - вона весняно-ніжна,
я ж на себе в дзеркало плюю.
А нахаба знай своєї ріже:
" Йди, і прямо зізнавайсь - люблю!"
Щоб сказала - цей нетяга-дядько
з головою перестав дружить?!
- Запевняю, буде всек в порядку,
як розумна, то не забіжить.
Ти ж таки - положення, машина,
та й кишеня завжди не пуста,
А вона - яке багатство нині -
чорні брови та звабливий стан?
Я йому про лірику, кохання...
Він мені - ти ж начебто поет,
не пройнявся, що у цім змаганні
будеш аж на корпус уперед?
Я розсердивсь - ти чого бушуєш?
в мене діти і онуки вже!
Ну а він немов зовсім не чує,
ненастанно про своє стриже.
Прокидаюсь. В небі зорі світять.
Як його до себе допустив?
І насниться ж отаке страхіття!
Чи не снилось? Господи, прости!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=536587
Рубрика: Лірика
дата надходження 13.11.2014
автор: stawitscky