Ще раз про любов

[u][b]  «В  тонах  любви»[/b][/u]
[i]Женская  лирика[/i]
[b]Видавництво  «Склянка  часу»[/b]
Канів    –  2014



Шість  поетес  з  України  -  Маргарита  Шевернога,  Наталя  Козак,  Аріна  Луговська,  Галина  Сердюкова,  Алла  Мегель,  Наталя  Мазур  –  об’єдналися  в  неформальне  творче  братство  (сестринство)  і  видали    нову  книжечку  поезій  про  кохання.  Від  кожної  з  поетес  представлено  по  15  російськомовних  віршів.
Здавалося  б  –  нескінчені  любовні  історії  –  банальщина,  як  і  все    в  цьому  світі,  та  от  же  вміють  наші  жінки  всі  оті  любовні  і  навкололюбовні  переживання  перевтілити  в  поезію.  В  збірочці  присутні  «всі  тони»  любовних  переживань  –  ніжність  і  грайливість,  цнотливість  і  еротика,  мрії  і  ревнощі,  радісне  і  сльозливе,    філософське  і  сопливе,  дівчаче  і  зріложіноче.
Тримаю  в  руках  гарно  видану,  на  гладенькому  мелованому  папері  і  з  глянцевою  обкладинкою,  приємну  на  вигляд  книжку.  Так,  емоцій  приємних  вона  викликала  чимало.
Та  я  напишу  про  іншу  емоцію,    шорстку  і  не  дуже  приємну,  яка  виникла  при  ознайомленні  з  цією  збіркою  (і  деякими  іншими).


Ще  донедавна  (та  мабуть  і  тепер)  основним  недоліком  українських  книжок  було  те,  що  вони  написані  «на  украінскам  язикє»,  а  значить  класними  не  можуть  бути  апріорі*.
Українська  поезія  20-го  століття  мала  декілька  десятків  першорядних  за  світовими  мірками  імен.  Проте,  це  не  дало  їй  популярності  не  те  що  в  світі,  а  й  у  себе  вдома.  
Україномовну  книжку,  а  тим  паче  україномовну  поезію  зараз  майже  ніхто  не  читає.  Безнадійне  зубожіння  всього  населення  загалом  (і  інтелігенції  зокрема)  робить  неможливим  розширення  ринку  українських  книжок.  
Сприяння  україномовній  книжці  ні  з  боку  держави,  ні  з  боку  спонсорів  так  і  немає.
Можливо  тому  поетеси    намагалися  вийти  з  україномовного  гетто,  і  їх  проект  «В  тонах  любви»  мав  більшу  комерційну  привабливість  при  виданні  книжки  російською.  Їм  здавалося,  що  таким  чином  вони  уникнуть  проблематики  нашої  української  маргінальності**.
Намагання  бути  почутим  зрозуміле,  але  вихід  до  більш  масового  читача  переходом  на  російську  -  справі  не  допоможе.  Бо  ставлення  до  російськомовної  книжки,  видрукуваної  не  в  Росії,  і  раніше  було  не  найкраще  –  як  до  чогось  провінційного,  вторинного.  Тепер  же  поплескування  по  плечу  «Пишете!?  Ну-ну!»  -  може  бути  не  лише  поблажливим  з  боку  «старшого  брата»,  а  й  дещо  обурливим  з  боку  звичайних  патріотично  налаштованих  громадян  нашої  країни.
Тепер  в  умовах  війни  з  Росією,  (при  всій  повазі  і  любові  до  «вєлікава  і  магучєва»),  друкування  книг  «на  язикє»  виглядає  не  лише    непатріотичним,  а  навіть  провінційним,  холопським.
Звичайно,  виготовлення  в  Україні  видавничої  продукції  російською  не  можна  ставити  в  один  ряд  з  такими  ганебними  фактами,  як  продаж  Росії  товарів  військового  призначення,  купівля  Україною  вугілля,  вкраденого  з  її  ж  Донбасу,  бездіяльність  в  проведенні  АТО  (а  по  суті  в  справжній  війні).  Така  книжечка  ніяк  не  може  бути  розцінена,  як  диверсія  чи  сепаратистський  крок.
В  мене  особисто  є  психологічна  готовність  сприймати  поетичні  тексти  збірочки  «В  тонах  любви»  без  упередження,  але  погодьтесь,  колоніальність  цієї  літератури  може  сприйматись  як  «п’ятиколонність***»,  бо  момент  для  видання  книжки  обрано  таки  невдало.  
==================

апріорі*  -  саме  собою  зрозуміле.
маргіналізація**  -  перебування  у  невисокому  й  заздалегідь  програшному  соціальному  статусі.
«п’ята  колона»***  –  фразеологізм,  що  має  на  увазі  людей,  чимось  пов’язаних  з  закордоном,  внутрішніх  ворогів,  диверсантів.

--------------------------------------
Євмен  Бардаков
13.11.14

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=536973
Рубрика: Лірика
дата надходження 14.11.2014
автор: Віктор Ох