коли ти народжувався
чи був ти так само схожий на Ісуса
як тоді коли ти спиш...
що було в твоїх очах,
коли ти ще зовсім хлопчиком
запалював своє перше вогнище
і ,як ти грів біля того вогню свої крихітні рученята,
що ти бачив у тому полум'ї,
красу?...
чи перед тобою кружляв танок з твоїх думок
мудрої дитини
дитини сови,
що кричала на мене погрозливо
в придуманому нами лісі
у чащі місцевого парку
через невизначену кількість років
крізь дим запаленої тобою трубки,
що спровокувала в моїй свідомості тумани
і я мовчки споглядала підшкірні дерева,
що ростуть в тобі зплітаючись гілками
і було цікаво...
надихАєш
чи надИхаєш
диму
в легені моїх найпотаємніших бажань
де я пускаю в тебе корені
і проростаю деревами
вплітаючись в твої гілки
що боляче хапають мене за коси
прокидаюсь у тобі бруньками
і квітну квітами.
а ти вже починав рахувати
з закритими очима
до нуля
наших зустрічей.
гра нависмертки
навколішки
наосліп без розсшуків
коли ти мене цілував,
мені здавалось,
що землю ти цілував би пристрасніше
з любов'ю
з обережністю
з уважністю
торкаючись та гладячи кожну її пісчинку
просячи в неї води з гір джерельної.
*
засипано місцне зустрічі
закопала я птаха,що клював плоди мого цвітіння,
а потім археологом вела його розкопки
з блакитними слідчими псами,
відновлюючи пошукову карту
місць, де росте обліпиха
і скали високі ведуть до води.
закінчено туристичний похід
по просторам твого всесвіту
перекреслено усі шляхи
до твоєї душі,
куди без гіда не потрапиш
бо вижбурнуть сотні
охороняючих тебе упереджених стражів
що не довіряють нікому
ні мені
ні моїм слідчим псам,
що тобі теж корилися
прийнявши блактний окрас.
ми з псами довго чекали,
щоб нам дали дорогу
ми бороли стражів ніжними й нікчемними зізнаннями
ми бороли іх пристрастними промовами
ми бороли іх навіть силою й батогом
вони розстріляли моїх блакитних собак
спалили іх на вогнищі,
гріючи біля нього руки
і коли тліла розпечена блакитна кров
іх руки посиніли
а голос став жорсткішим
і вони сказали мені,
щоб я забиралась
геть
з цього краю,
щоб не ступала на трави, які тут ростуть,
щоб ця земля, усипана попелом,
що розвіявся зі спалених замертво псів
високо в горах,
понад водою
з обліпиховими садами
не підіймала мене більше до сонця.
вони відібрали в мене зброю
обрізали мої коси
лезами найгостріших мачете.
вони гралися з моїм страхом
їхні ножі виблискували в відображенні моїх очей,
що стали ще зеленішими від смутку
і злилися з травою,
на якій мене залишили,
а коли стемніло
я запалила вогнище
і вдивляючись в нього,
згадувала як ти схожий на Ісуса,
коли спиш
і пустилась в танець з мавками
якї кружляли навколо вогнища,
співаючи міфічних пісень,
що ехом розливались до самої чащі
вигаданого нами лісу
у місцевому парку
де ми, лежачи на траві,
щоразу
приймали цей спів
за крики нічних пташок.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=537007
Рубрика: Білий вірш
дата надходження 15.11.2014
автор: Діва Амброзія