…Не суди – і судимий не будеш…=Біблія =
1
В юрбі він виділивсь між всіх :
-Той може суд вершить над нами,
Й кидати в грішних камінцями,
Хто не вчиняв донині гріх.
2
Чи то околиця села,
Чи то окраїна містечка,
Де з поля котить квіти гречка
До хат, мов рученьки маля.
Вузенька вуличка крива -
Здається, їй немає краю…
Живе на лузі біля гаю
Самотня згорблена вдова.
Хіба житло то ? Як курінь :
Хазяйським курям лиш для сміху –
Він майже в землю вгруз по стріху,
Не дах вверху,а з гнилі тінь.
Павук за літо заснує
У срібну сітку ці руїни –
Вхід перекошений і стіни…
Хоч в них жива душа ще є !
Тут злидні, геть не чарівні,
Із бур*янів змостили ложе,
Бо не помазаниця Божа
Діла окрилює земні.
3
Старезна, немічна,німа
(Чи то не хоче розмовляти,
Чи будь – яких стосунків мати
У середовищі з всіма ? )
Вся заяложена, брудна,
В обдертім шматті та смердюча,
Чи напівбоса, чи в гонуччі,
З лицем опухлим, бо хмільна.
Не рівне дихання…На пліт
Зіпершись втомлено, схилилась;
Похилий вік…Чи так судилось ?
Чи то запаморочився світ ?
Нема обурень на життя!
Одна опора, твердь єдина –
Ціпок і зім*ята торбина
Зі всяким мотлохом й сміттям.
В очах відцвілих пустота,
А не блакить, ясна та гожа…
Сусідки дивляться вороже :
Бомжиха йде то чи свята?
4
Сидять на лавочці жінки
( Не закидаю їм докір я !)
І у липневім надвечір*ї
Активно чешуть язики :
-Ви що не знаєте хіба?
Хтось дав їй прізвисько Домаха !
Чи то ледащо, чи невдаха,
Чи не її тепер доба ?
-Де родовід – не доведу,
Звуть від народження Одарка…
-Було б точніше пані-чарка,
Що на плечах несе біду.
-Ганьбить в селі усіх жінок…
Яка різниця : Дарка , Любка ?
Юрма готова лізти в рубку,
Мов й не вчиняла помилок.
-Дано їй, певна, долі дві –
Клянуся власним вам я сином,
Мов чіп, п*янюща попід тином
Цю ніч валялася в рові.
-Мороз лютує, дощ в дворі –
Чомусь ніщо таким не вадить ?
Ото де впаде, там і гадить
Та спить в баюрі до зорі.
-У зносках плоть – дають живі,
Не дім , а хлів якийсь з дірками,
Город не копаний роками…
Чи й глузд зберігся в голові ?
-У сміттєбаки загляда…
Уся у зморшках, коси сиві,
Дітей навчать життю правдиво –
Уже ж, либонь, не молода!
-Речуть минувшину сумну :
Мужик на фронт – вона ж, як білка,
Гайнула миттю у підстилки
І спала з німцем у війну.
-Як те общіпане курча :
Не баба – наслідки аборту…
-Оте тринадцяте від чорта,
Руде й рябе – таки німча…
5
Аж від емоцій мокрий чуб!
Такі всі праведні і чисті…
Летять огидно – не врочисто
Слова отрутою із губ.
Чи ріску кинула ,чи ні ?
Хто розпитав її про теє?
Чому життєва Одісея
В Судьбу привнесла кривдні дні ?
6
Щасливі двоє – та війна…
Під мерехтіння Зодіаку
Загинув муж- не стало й знаку,
Лиш вир в свідомості без дна.
Малих дванадцять дітлахів…
Що їсти дати? В що вдягнути?
Як поліцаїв відвернути,
Щоб рід в халупі не згорів?
Дезінфіковані вапном
Малі, малесенькі й ще менші –
І сухоребрі , і зеленші
Надію ждали за вікном.
Тут щось про себе…Поповзли
За слухом слух про акт покари
І до околиці від згару
Летіли клапоті золи.
Хіба ж вона така дурна:
Хіба ж принижуватись мило?
Та в окупацію просила
На милість в ворога зерна.
Ночами темними пекла
Для партизанів паляниці,
Для полонених на дільницю
Бинти з картоплею несла.
Співала раненим пісні,
Себе їх жінкою вважала…
Невже оцим заплямувала
Чи й гірше – зрадила землі ?
Та ще чуже оце дитя…
Єврейська мати йшла до згуби,
Віддавши їй кровинку любу,
Щоб врятувать саме життя.
7
Гріха, можливо й бризкнув сік ?
Вдові чи ж варто дорікати?
Ну , якось ж мала коротати
Вона призначений їй вік ?
Сміялась може…? Тільки ж сміх
У серці пік, мов очі сльози…
Хіба спитає хтось , що в грози
Геть веселилась не для втіх.
8
Чи то в обличчя, чи в брову
Десь від Берліна до порогу
Поцілувала Перемога
Бліду й посріблену вдову.
В порожній вигнув рукав
Народ піврукий та півногий :
Живих стрічали із дороги,
Всевишній вбитих зустрічав.
В руїнах голод сновига…
Украй заморена орава
В полях ,від бомб і гільз іржавих,
У плуг корову запряга.
Тримала впевнено рука
В ріллі той плуг без коливання…
А їй хотілося кохання,
Бо не було ще й сорока.
9
Вона, озлобленість, завжди,
Іржа мов, совість роз*їдає
І сутність нашу розмиває,
В путі стираючи сліди.
Злоби отрута ввійде в кров,
Вросте пухлиною у гени,
За тим з незримої арени
Із серця витравить любов.
Її емоції та гнів
Тих кришать й навпіл роздирають,
Імунітет котрі втрачають
Чи покоритись хто зумів.
Чомусь у порчі, у плітках
Ми задоволення знаходим
І в хороводах наклеп водим,
Щоб розповсюджувати жах?
Клеймо поставлять чи тавро
Оці обмови та верзіння –
Ми сіять створені насіння,
Щоб в гонах сходило добро.
Топтати прагнем, щоб змалів
Хтось перед натовпом до мошки,
Щоб поплювати на гідність трошки,
Щоб хтось, відмучившись, хворів.
Так витрачаєм дні впусту…
А щоб навік запам*ятали,
Взяли б отак і щось віддали
В скарбницю мудро – золоту!
Час голих принців пролетить
І вітер змін, неначе пір*я,
Змете з дороги недовір*я…
Чи ж верне немічному мить?
В ідеї комплекси свої
Запхнем з діагнозом хвороби,
Щоб зменшить значимість особи
Та в світі виміри її.
Мудруєм справи в метушні
Якісь дрібні – не злободенні,
У них не вирізьбиться геній –
Катів лиш обриси брудні.
Потворність витравить з глуші !
Хай неповторність звершить Слові
Красу нев*янучу Любові
В найкращих проявах душі!
10
-Живемо праведно всує,-
Волають совістю убогі…
Насправді ж , правда тільки в Бога,
Між нас лиш проблиски її.
Не про природні віражі –
Я не про тих, хто не вродливий –
Про тих, хто в стрижні юродивий,
На інших гострячи ножі.
Кохатись нащо в почутті?
На те свідомістю єдина
З істот наділена Людина,
Щоб бути людяним в житті.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=537262
Рубрика: Лірика
дата надходження 16.11.2014
автор: plomin