Браму зачинено.
ЯК ЦЕ???
Чому i коли?..
Досі ще вірю дитинно, що диво – можливе!..
Стишено вигуки, кроки, думки, кольори, –
все, поміж чого колись iснувалось щасливо...
Я i незчулась, як стала отут, потойбіч...
Місто чекань! Чом цікавості в людях так мало?
Доки вдивлялась в байдужість знайомих облич,
щось так натужно у вухах душі скреготало...
Знати б тоді, що сховає душа у кулак
здатність цвірінькати, – справжню іще на початку...
Брате! Раніше хіба я збагнути могла б,
що поміж рідних найкраще – терпіти й мовчати?
А поза брамою – люди незнані й чужі
слухають, кличуть і вірять мені без упину...
Кажуть, потрібна… І слово іде – від душі,
вірою й вітром окрилює зігнуту спину...
Як так стається, що часом найближчі – не ті,
доки не встануть невтішними перед труною?..
Може, колись – ну хоча би у іншім житті! –
ви навчитеся краплинку пишатися мною…
Ви прочитаєте з болем у серці книжки,
ті, що в буденному щастячку не прочитали…
Я почекаю… Я ладна чекати віки.
Тільки надії шкода віддавать на поталу…
Нині – пiдбрамченко я. Невелике цабе...
Рідним залишивши сповнені суму світлинки,
вийшла назовні не в пошуках щастя – Себе...
Сльози текли... Та ж у мене вони – невидимки!
Хто винуватий в покликанні? Й де та межа
в серці людськім, за якою ти – серед безмовних?..
Місто! Пробач, та… мені в Міністерстві бажань
дозвіл на диво не видав байдужий чиновник.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=537519
Рубрика: Лірика
дата надходження 17.11.2014
автор: Тетяна Яровицина