Когда говорит он ложь - говорит свое, ибо лжец он и
отец лжи
Де сонця монету уносять ворони,
де небо присохло до рани, як вата,
там старі гробці нас 'стрічають червоним -
то глід прорастає з грудей у солдата.
ВІн вицідів кров під ридання сурми,
на камені вибито "все".
Але знов скавчання та відьомський сміх
західний вітер несе.
Де попільний квіт королевських лілей
осипався в тяжкий пил -
на вогнутих душах здрібнілих людей
зростає болотна цвіль.
І сивих отців, і вчорашніх мерців
охоплює полум'я танка.
Кинь погляд - шмат неба на гострім хресті
болотна трясе лихоманка.
Він вийшов із урвища Лядських воріт
де тріскались губи морозу,
і, тіло звільнивши від старих вериг
взяв серце людей в огорожу.
І ніч, що роззявила чорний свій рот,
до нижчого поверху жерло,
на оклик його відригнула породу
безоких, але ще не вмерлих.
Він князь на забутій на небі землі,
наближуються роковини,
як трон його, кутий із проданих слів
покірні піддержують спини
із пастви сліпих. Між незлічених дір
донбаськой розшарпаной ночі
на донці їх душ завиває упир
і крові твоєї хоче.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=538519
Рубрика: Лірика
дата надходження 21.11.2014
автор: Еvгений Скиф Кр.