порожнє небо над нічним Інгулом
встилає землю космосом думок.
нечасті літаки потужним гулом
лише здригають берег, що замовк.
за ним стояв собі Південний Буг,
з яким він перегнав чимало вод.
і цей його старий, великий друг
самотньо біг до моря перешкод...
він біг й не бачив, що позаду, в місті.
а збоку села та лани пшениці...
він плив іще би кілометрів двісті,
але вже час спинитися водиці...
вже час спинитися і в синь упасти.
як ночі падають у білі ранки,
так і річки кудись впадають часто.
лише б не ввись й не витікти за рамки...
24.11.2014
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=539288
Рубрика: Лірика
дата надходження 25.11.2014
автор: Микита Баян