Човгається під ногами,
перемішаний з посипною сіллю
та тротуарним сірим брудом,
перший пухнастий сніжок.
М’який світанок огортає мене,
розсуваю собою зблідлу темінь,
а білі сніжинки тихо лягають на плечі,
зволожують чоло.
Цокочуть мої чобітки підборами
так зовсім близько від тебе,
юркаю в чорноту переходу
і повертаю, ген, у інший бік,
а думка, обхоплює серце,
рве його з грудей та несе до тебе,
лягає на твій підвіконник з пучком світла,
проситься в прийми,
незбагненнісню обвішана,
мов сірома торбами з заплатами.
В нове б йому вдягтися та зась самому,
от і нудить світом,
толочить біле з чорним,
товчеться в ньому, пробуксовуючи,
а життя здіймає галас,
кричить пробі, а потім леститься,
переповнюється пестощами,
в них рятунку шукаючи
і захмеліле притихає,
медяника скуштувавши, тобою поданого.
25.11.14
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=539478
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.11.2014
автор: Валентина Ланевич