Натовп сірих людей, без надії в очах,
Лиш рухається вулицями міста,
Всі вони ніби на прозорих нитках,
Самі не можуть ні встати, ні сісти.
Та є образ один, що притягує око,
Він ніби промінь світлий серед хмар,
Впадає у душу дуже глибоко,
Наносить по серцю неймовірний удар.
Милуюся ним кожного ранку,
Поглядом шукаю його під обід,
Дивився би вічно , без перестанку
Та не маю на нього ні прав, ні свобід
І кляну свою долю, більш не можу нічого,
Пустий життя мого безстінний музей,
Я сам поступово , не розуміючи того,
Приєднуюсь до натовпу сірих людей .
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=540095
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 28.11.2014
автор: Святослав Грішний