Білі крила доріг
Зашкарубіли і загрубіли на вітрі,
Нерухомо чекають когось.
І хустина моя невимовного білого світла
Шепотіла над вухом
Нерозбірливо мерзлі слова
Снігопаду.
ех...
Заговориш отак до когось,
А потім гульк – там лише крига,
Чи відбиток у шибці вікна…
І сама…
Та сама кругом зима.
А в день відлига
Розбурхає мою уяву
І з’ява – весна – фантазії танок,
Співає серце, зріють веселки…
Метелики б’ються сонячні у бурульці,
п’ють крижаний навар зими,
мружачи очі лукаво-безумні,
поглядають
зі значенням,
за своїм призначенням відійти…
А вдома чаю твого втома,
І нащо та мені віхола,
Розколошкані кучері, мов віяла…
Заплела.
Поцілуєш мене, мов рідну.
І пирсну, - а чому це «мов»,
Та і вибухну сміхом, мов подушка пір'ям,
Поналипаю на тебе,
Особливо на плечі і груди, й вуста, де треба…
Гарячий …
І ще прилипну. Така в мене вдача!
Надовго, на все життя.
Та ми цю зиму…
Та що там зиму…
Та!
05. 12.2014р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=541790
Рубрика: Лірика
дата надходження 06.12.2014
автор: gala.vita