Перетираю зерна на долонi,
вiд остюкiв - червонi, наливнi.
Важезний джмiль кружляє бiля скронi,
село, неначе квiти вдалинi.
Така краса, лягаю у колосся,
дивлюсь у небо синє, до сльози.
Куйовдить вiтер стебла i волосся,
я чую стогiн дальньої грози.
Чомусь на мить одну менi здалося,
що я хлопчак, збираю на землi,
оте зерно, що в полi зосталося,
опiсля жнив останнiх у стернi.
I жадно їм, не здмухуючи остi,
забувши все. I не почув нi грiм…
нi навiть те, як трощить мої костi,
свинцева куля. Тiльки лет потiм…
П’ять колоскiв тримаю на долонях,
задумливо у далечiнь дивлюсь.
Вiдлуння грому, стугонiє в скронях,
а я за тих – розтрiляних, молюсь.
за законом «П’ять колоскiв» було
засуджено бiльше - 150.000 людей,
в т.ч. - дiтей.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=542927
Рубрика: Лірика
дата надходження 10.12.2014
автор: Леонид Жмурко