Як живе людина? Обираючи свій шлях, кожен з нас боїться помилитись. Ми прокидаємось з думками і намагаємось заснути без них. Знаходячись в світі повних ілюзій, постійно спонукаємо себе не втратити дорогу нам реальність, щоправда, реальність часто подається через призму буденності, тоді і виникає конфлікт, з тим до чого прагнемо, і з тим, що конкретно маємо. Іноді трапляється так, що відчуваєш себе абсолютно спокійно, як наодинці, так і серед людей. Щоправда, частіше ловиш на думці, що ти сам, де б ти не був. Неважливо, що то за подія і яку роль відіграєш в ній. Приходимо в світ наодинці і йдемо з нього аналогічним шляхом. Можеш задумуватись про сенс буття, проблему життя та смерті, любові та ненависті, вищих інтенцій, на які людині, здавалось би, і не варто зазіхати, але в той же самий час, відчуваєш теплий погляд рідних, які чекають тебе додому, собак, що тягають один одного за хвости і дерева, яким на всіх байдуже і думаєш: та начхати, що там і як, головне не втратити ці миті. Миті, що формують в нас людину, звичайні, здавалось би, слова з дитинства і до зрілого зростання, втрачені люди, померлі близькі, вдачі та мізерні падіння, дороги та мости, кожен день і ці вічно живі хвилини, які є місточком від сьогодні до завтра, від пройденого до теперішнього. Можливо, ми і обираємо свій шлях, хоча, здається, що шлях вже нас обрав, а нам лише йти. Куди? Туди, де нас чекають? Чи туди, де ми нікому не треба? Якими б ми щирими не були, які б прекрасні створені нами норми не побутували в нашому світі, ми всі граємо і втомлюємось грати, навіть з собою. В те, що є і мало б бути, в те, чого прагнеш, і те, чого не помічаєш, або боїшся побачити. Ми створюємо себе за рахунок рис, навичок та вподобань. Плюндруємо традиції і намагаємось викохати нові. В світі, в якому вони вже давно нікому непотрібні. Світі, що йде за своїм планом. В якому кожен з нас – це ті миті. Потім ми вчимо наших дітей грати, одягати, якби це по-дурному не звучало маски, у вигляді соціальних пакетів та надмірних характерів. Щоправда, дехто з нас намагається ці миті перетворити в щось інше, більш вагоме та довготривале, і хтозна як у них виходить це: через любов, чи постійний пошук, через працю, чи думання, про все й нічого. Навіть ті, хто віддають себе вищим силам, Богу чи ще кому, віддають не себе, а для себе. Важко говорити тут про аскетів чи монахів, але можна спробувати здогадатись, що і вони шукають щось, що допоможе їм, там чи тут, відпустити або знайти. Побачити в Бозі себе, а себе в ньому. Знайти страх і позбутися його, навчитися жити там, де не живуть. Головне все-таки вчасно відчути необхідне, де нема нікого - ні вітру, ні смутку, ні пошуку. Де кожна людина зможе просканувати себе і дати чітку відповідь за якою прийшла.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=543567
Рубрика: Лірика
дата надходження 13.12.2014
автор: Анна Черненко