Так кожен рік, коли посходить сніг,
У небі волошковім клин майне,
Під липу йшов, де в нас збирався рід,
Вона ж чомусь все кликала мене.
Коли був сам, то душу виливав,
Легенько притулявся до кори,
Над полем зранку жайвір галасав,
А липа посміхалась догори...
Як ніжна зелень вбрала гілочки,
Пишніла липа кожен день тоді,
Дурманили жовтяві квіточки
І заселяли липу солов’ї.
І нині я, буваючи в селі,
Відвідую родинне деревце,
І внукам наказав, що ще малі,
До липи йти, не втратити лице.
Зозуля відкує, пройдуть роки
І мої внуки приведуть внучат,
Бо не повинні зарости стежки,
До липи, що пильнує роду сад…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=543662
Рубрика: Лірика
дата надходження 14.12.2014
автор: Віталій Назарук