Вигнанець

І

Так  весь  світ  обійшов  я:  упоперек,  вздовж  і  вплав.

ІІ

Засинав  у  степу  під  замріяний  шепіт  трав,  а  на  ранок  рушав  у  розбуджений  сонцем  світ.
Мандрував  поміж  хащі,  немов  здичавілий  звір,  й  сподівався  вернутись:  за  рік  чи  за  два  –  колись.
Я  ночами  у  лісі  на  милість  вовків  моливсь.  Я  бував  на  верхів’ях,  куди  не  зліта  орел,  де  вуста  опікають  цілунки  гірських  джерел.  Там,  між  скель  мовчазних,  –  мов  та  зграя  шулік,  –  вітри  карбували  самотністю  тінь  моїх  власних  рис.

ІІІ

Я  життя  став  вважати  за  долі  жорстокий  сміх,  як  розтринькував  гроші  в  задусі  великих  міст,  як  пірнав  у  розваги,  немов  у  багно  чи  вир,  і  до  ранку  в  трактирах  дешевим  вином  давивсь.  Став  боятися  снів  –  свого  відчаю  злих  химер,  тож  ночами  бруківкою  вештався  –  п’яний  всмерть.  Я  втішався  розпустою  –  тільки  б  забутись  знов  в  сонмі  п’яних  шаленств  і  в  обіймах  чужих  жінок  обернутись  у  пристрасть,  у  диму  та  слів  завій.

Був  веселий  і  п’яний.
От  тільки  чи  був  живий?..

ІV

Я  заходив  до  храму  під  смі́шки  та  ґвалт  юрби  і  благав  її  бога:  «Помилуй  або  убий».  Стер  коліна  об  мармур,  молився,  немов  у  сні:  «Не  благаю  про  щастя  –  подай  забуття  мені.  Не  шкодую  про  гонор,  про  титул  і  давню  честь  –  досі  бачу  я  в  мареннях  зелень  чужих  очей.  Я  загину  від  болю  –  не  виживу,  не  зцілюсь!..».

Та  ікона  мовчала  –  ні  пари  з  пожовклих  вуст.

V

Чергова  товари́шка  на  грішно-безтямну  ніч  розплітає  волосся,  і  коси  спадають  з  пліч  темно-вугільним  морем.
Не  добре  мені  й  не  зле,  що  цілує  вона  –  мов  розпечене  срібло  ллє,  що  як  пестить  –  палав  би,  та  тут  і  ущент  згорів.
В  неї…  очі  зелені.  Як  в  тої  –  з  химерних  снів.

VI

А  химерного  болю  не  вилить,  не  придушить.

VII

Я  рахую  монети  (лишилося  тільки  шість)  на  вино  і  на  дівчину  –  сонячну  та  руду.
Я  залишуся  на  ніч,  а  потім  уже  піду  битим  шляхом,  та  степом,  та  лісом  під  вовчий  спів.
Повернуся  з  чужих,  остогидлих  мені  країв  я  туди,  де  раніш  був  мій  дім,  моя  честь,  мій  рід.
Там  колись  я  узимку  долоні  коханій  грів  і  вустами  зривав  гіркі  краплі  кришталю  сліз.  Я  прощення  благав  аж  допоки  забракло  слів,  та  на  друзки  і  скло  розбивалось  хрипке  «пробач».

Через  неї  –  вигнанець.
(Мій  біль  і  моя  ганьба.)

VIII

Спомин  б’ється  у  скроні.
Він  ранить,  пала,  щемить.

ІХ

Знов  півсвіту  мину,  аби  тільки  її  зустріть.  Продеруся  крізь  хащі,  крізь  битви  і  крізь  вогонь,  щоб  свій  виридать  біль  в  ніжну  кригу  вузьких  долонь  й  поцілунками  вкрить  її  шкіру  –  холодний  шовк;  щоб  обличчям  –  в  коліна,  як  пес  або  хворий  вовк,  й  так  просидіть  годину  або  безкінечну  ніч.

Х

Вогник  свічки  безгучно  згасає  в  чужім  вікні.  У  рудої  сорочка  зісковзує  із  плеча.
Притискаю  до  себе  –  мені-бо  іще  не  час.  Я  собі  залишаю  останню  розпусну  ніч.

ХІ

Повернусь,  хоч  не  знаю,  чекають  мене  чи  ні,  бо  занадто  вже  мрія  у  грудях  мені  пече.

ХІІ

Я  ж  весь  світ  обійшов  за  зелений  смарагд  очей.  

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=545140
Рубрика: Лірика
дата надходження 20.12.2014
автор: Поляниця