Щодня той самий сон. Якась таємна зустріч.
Проміння від свічі. І руки. І тюрма.
Й липка, немов ірис, холодна неминучість.
І ймення відгомІн… його ніхто не зна…
Немає сил уже себе в руках тримати:
Мій чоловік чи є, а чи його нема?
Душа в будинку цім захована за ґрати,
Майбутнє – наперед. За картами – пітьма.
Я зважилась уже. Рішуча, як ніколи.
"Наташо, принеси тих квітів весняних…"
Набрид мені давно нестримний біг по колу…
"Що? Жовті квіти ті? Та справа ж не у них!"
Я йду шукать ЙОГО. Він має упізнати.
Душа моя тремтить нечуваним вогнем.
Чого чекаю я? Що буду промовляти?
Чудне якесь ім'я… Чомусь якесь ГРЕТ-ХЕН…
Невже все тільки сон? Ні, серце відчуває,
Що будуть ще іти над долею дощі…
Ріг вулиці… ще крок… В очах ЙОГО читаю…
"Ці квіти… не для Вас… облиште їх. Ходім."
І легко стало так, неначе сон здійснився!
Кімната без прикрас… Ось книжка і камін…
І вічності ріка… І час ще не спинився…
І магії рука ще не пророчить змін…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=545361
Рубрика: Лірика
дата надходження 21.12.2014
автор: ptaha