Як не стало тебе – туга кулею вдарила в груди,
І убила безжально частинку мене наповал.
Не шалій за вікном, не морозь мене, зоряний грудню,
Бо у мене з печалі біліє і так голова.
Пам’ятаєш – займався іскристими барвами ранок.
Хто посміє сказати, що доля бува не права?
А вона, твоя доля, назвалася просто Іваном
Але як же непросто прослалась стежини канва!
Запитайте людей із роздолля розквічених луків,
Запитайте сусідів із берега тихого Псла
Чи існує робота, твої щоб не звідали руки,
Чи існує турбота, якої б тягар не несла?
Пролетіли по тому літа, наче листя зів’яле,
Але серце гаряче не чахло до самого дна.
Ти завжди віддавала незміряно більше, ніж мала,
Щоби спогад про тебе сьогодні нас, сущих, єднав.
Щоби пам’ять несли понад роки нащадки далекі,
Щоби їх осявала наснага твоя й доброта…
Відлетіла душа, як зажурена біла лелека,
Та до рідного дому завжди по весні повертай.
Повертайся дощем у безжально палаючу спеку,
І від холоду лютого нас захистить поспішай.
І коли ми почуєм з глибіні небесної клекіт
Будем знати напевне – твоя обізвалась душа.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=547258
Рубрика: Лірика
дата надходження 29.12.2014
автор: stawitscky