Поцілунки я крав, що мені не належали,
І красуні кохав, що чужими були,
Час від часу мене непокоїли нежиті,
Але то не біда, аби чресла могли.
Відбивав я дівчат, хлопці часом злостилися,
Ну і хто вам за лікаря? Вибір не мій.
Душі мрійно спліталися, музика лилася,
Я кохання прийняв, як обов’язок свій.
Най там що ми написано чи пророковано,
Я багатство своє вже від юні пізнав,
Я сміюсь над смішними моралі оковами,
І напевно скажу: «Так ніхто не кохав».
Що в душі чи у серці, не варте озвучення,
Людям тільки би приводу і – уперед!
Граю струнами я і сльозами пекучими,
Не чужими, своїми… хай думають – мед…
Так багато у Світі байдужої хтивості,
Так багато образ і сльозливих очей,
Я - кохання вогонь на вершині цнотливості,
Я - рятунок в безвиході темних ночей…
Ер аст Іваніцький
28 вересня 2013р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=548930
Рубрика: Лірика
дата надходження 05.01.2015
автор: Ераст Іваніцький