У підніжжі гори росла квітка мала,
Каро-око дивилась на дужу велич,
У захопленні щирім молилась, цвіла
І здавалося їй, що захищена справді
Від сонця, від бурі й грози,
Що ніколи не будуть їй страшні вітри.
Та гора гордовито дивилась на неї з гори,
Що їй було до того, що діється там унизу,
У тієї малечі, котра дихання легке своє
Вплела в шумний стогін її, розчинилася в ньому,
У неспокої прагнула серцем - серце відчути,
Щоб позбутись тривог, теплотою упившись.
Прагнула, Господи, чом душа її все ще спрагла!
Ще блукає в просторах незримих земних
І розкритий бутон її - тіло, що розтоплений віск
В злеті стогне: візьми! Пригорни!
11.01.15
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=550661
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.01.2015
автор: Валентина Ланевич