До річниці Революції Гідності.
(до місцевої газети)
Пройшов рік, такий важкий, такий довгий, але як одна мить - промайнув. Що змі-нилося за цей драматичний рік? Крім того, що іде важка Велика Визвольна Народна Війна та продовжується Революція Незалежності та Гідності. Кінця ні першої ні дру-гої - не видно. Крім того, що з’явився той народ, який жертвує своє серце, свої кошти, свої харчі, речі та зрештою своє здоров’я і життя. Але, враження таке, що ми маємо дві країни та різних людей. Жителі села Іванівка зібрали у районі рекордну кількість допомоги нашим бійцям. І мені чомусь здається, що там не віднайшлося людини, яка сказала, як один заможний чоловік (підприємець) сказав мені під час збору коштів на місцевому ринку: «Законами України жебракування заборонено!». Дуже боляче, коли чуєш: «Не розказуй нічого про війну, про новини! Я не хочу чути, навіть телевізор не включаю бо у мене голова від тієї війни починає боліти!» Такі речі я чула і тоді, - рік тому. А іноді дехто і гірше висловлювався як то: « А щоб там усіх перестріляли, хто їх туди посилає, чого вони туди пруться!» Страшні речі, але – досить мовчати! Я не хочу більше мовчати, бо очі бачать, а вуха чують. І від того, ча-сом, ой який сум бере та жах! І не тільки від того. Не сила жити в «паралельній реа-льності». Десь там існував Майдан. Одні за свій кошт та своїми силами боронили Гідність нації. А тим часом наша древня, славетна, козацька земля сотнями постача-ла «заробітчан» «тітушок» боронити «хозяйське» награбоване у них же майно. Як кажуть у народі: «Чому дурні – бо бідні. Чому бідні – бо дурні!» Та – байдужі. Чи не така байдужість спонукала до того, що пройшов рік, а навкруги нічого не змінилося. А голови, як боліли – так і болять. І у тих, хто дивиться ті новини І, впевнена, що і у тих – хто не дивляться. Бо проблеми у всіх спільні. Люди, огляньтеся навколо! Що ви побачите? Невже, якісь зміни? Чи хто запитав себе, а чому? Де поділася наша гідність, яка ніби і почала народжуватись? Заснула? Чи – приспали? Найкращих та найгідніших повбивали та вбивають далі. Багато можна сказати, та- мало слухати. Святі старці колись говорили вірянам: «Не спи душа, бо проспиш Царство Небесне». А від себе лише додам: Віднайдіть люди очі, бо із закритими очима дуже швидко можна заблукати. А ми і так блукаємо вже сотні років на своїй, але не на своїй землі. Бо її захопили «пришельці». А ми – лише «примари». Якщо таки і надалі спатимемо.
Українці донині були об’єктом, але поступово перетворюємося на «Суб’єкта Гідності». Чи може спляча душа відчути свідомо себе «Суб’єктом гідності»? Питаймо себе та зробімо висновки. Чи, не болітиме голова у наших нащадків у майбутньому? Чи винайде хто нових таблеток від того головного болю? Світ – живе, але ми – виживаємо (чи – доживаємо?). І життя чомусь крокує мимо наших порогів. Я вірю, що багато моїх співвітчизників, як і я відчуваємо гордість, що ми – українці не дивлячись, що нині такі важкі часи. Будьмо гідними наших героїв. Найкраща пам’ять про них –це створення тієї країни про яку вони мріяли і за яку пішли на Небеса. Герої – не вмирають! Слава Україні!
20.10. 2014 року Людмила Богуславська
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=550991
Рубрика: Лірика
дата надходження 12.01.2015
автор: Людмила Богуславська