Якби придумати змогла
герба для нашої країни,
намалювала б я вола
і віз тяжкий ще б додала...
Колись, в дитинстві, пам'ятаю:
Вола я з батьком запрягаю.
Навколо сліпні і мухи в'ються,
Все кров із нього п'ють і не нап'ються.
На віз стіг сіна накладають,
Ще й батогом шкіряним підганяють.
Йому вже боляче, а він мовчить,
Тихесенько ступа, а не біжить.
З сумних очей зриваються сльозинки.
Та не дає візник йому спочинку:
Роботи, звісно, непочатий край.
Прийде зима - тоді відпочивай.
Тепер в селі воли перевелися,
А душі їх, мабуть, в людські влилися.
Ми тягнемо життя, як віл із нашого села.
О, Господи! Куди ж нас доля завела?
Як хочеться, щоб у селі воли з'явились,
І душі наші щоб звільнились
Від тягарю покори та зневіри,
А в них вселилися любов, надія й віра!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=551702
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 15.01.2015
автор: цумбуш