Уже мій край мене не пізнає.
Я ж не стомлюся стукати у двері.
Розлуку доля, як цикуту, п’є,
Проливши біль рядками на папері.
Йому не паспорт – душу пред’явив.
А він чомусь таку не пам’ятає…
Від сивої моєї голови
І постаті зіниці відвертає.
Мені б пробігтись по дзвінкій росі
Хлоп’ям русявим на зелені луки,
Чи, обійшовши замороки всі,
Тихенько взяти вудочку у руки
Гайнути прудко до розлогих плес,
Із поплавком лишитись наодинці,
Спивати зором синяву небес,
А чи рвонуть за птахом навздогінці.
Може б тоді розвиднилось тобі,
І руки б ми потиснули, як друзі,
Лишив би серце непогасний біль
Від краху найпрекрасніших ілюзій.
…Між нас піввіку згадками лягло,
І наші лиця – наче незнайомі.
Та все-таки – наморщ своє чоло,
Мого дитинства найтепліший доме.
Оті слова найкращі пригадай –
З усіх шляхів я слав тобі привіти.
Нехай роки спливають, як вода,
Ти маєш мене, друже, зрозуміти.
Що тут живе донині мамин спів,
І батька чути обважнілі кроки…
Зринає світлим маревом із снів
Осики білопінної неспокій.
Тут радість із журбою обнялись,
І ходять, зачаровані, по колу…
Ти можеш мене, краю мій, зректись,
Та я тебе, мій суджений, - ніколи!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=551863
Рубрика: Лірика
дата надходження 15.01.2015
автор: stawitscky