Смерть, пританцьовуючи, суне по землі,
у дзеркальці милуючись собою
(гніздовища людей під каблуками
тріщать, немов горіхові шкарлупи),
закручує розірвані спідниці
і зрить, простоволоса, як до бою
нестримно линуть голови гарячі—
зірвать ядучий цвіт і все забути.
Утішно огляда свою фігуру
і кожної хвилини робить селфі,
з-під лоба спозирає володіння
умів, які для сумнівів закриті,
гидливо обминає ріки крові,
стуляє сльози в мерехтливі персні
і спалахи свідомості останні—
в вінки із трав судомної блакиті.
Дешева, ніби золото фальшиве,
готова кожний подих обірвати,
байдужа до причин і до провини
і кожній стороні надавши певність,
вона все дозволяє, все прощає,
як та нерідна і лукава мати,
яка в усмішці потурає дітям,
скеровуючи їх в холодну безвість.
Вікторія Торон
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=551970
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 16.01.2015
автор: Вікторія Т.