(Казка про пори року)
Так сонце ще ніколи не сіяло,
А хмари не всміхалися услід:
Зима у Літо закохалась,
Воно вже встигло розтопити лід.
І весело лунав пташиний спів
В душі у завжди смутної красуні,
Та й не могла знайти ніде тих слів,
Щоб висловити всю любов у сумі.
Диво з див – стоїть заквітчана, з косою,
Промінчик- погляд скаче по траві.
Умилась наречена срібною росою,
Рушник коханому тримає у руці.
А він красивим гордим кроком
Та мимо від дівчиноньки- зорі
Ступає так не перший рік за роком,
Лиш холод залишає їй в душі.
«Ах, що ж робити? – гірко плаче
І рве в руках весільний той рушник. –
Не може він вчинити вже інакше?
Мені цей вибрик так давно обрид!»
Поплакала і знову серце льодом затягло.
У смутку тихому пішла в ліси далекі
Під ковдрою сховати, що на душі було,
Й чекати вірно першого лелеки.
Той птах розкаже про сім’ю, любов.
У серці знов прокинеться стара надія.
А ця історія повториться із ними знов,
Хоча вона у краще сильно вірить.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=552008
Рубрика: Лірика
дата надходження 16.01.2015
автор: Шведик