Люба, ти на мене не зважай,
Мало що сіромі заманеться!
Всякому бажанню є межа.
Дійсно, не бери всього до серця.
Он у тебе скільки їх завжди
Клопотів, що світло заступають!
Я давно залишив їх ряди
І знічев’я примостився скраю.
А душа ображена нехай
Десь тихенько у куточку скімлить.
Ти їй дуже і не потурай –
Все одно залишимось близькими.
Вже душі тій вирости пора,
І загартуватись, і змужніти.
А вона вишукує образ,
А вона в першочергові мітить.
Вищиться до чину образів,
Вірить, що десь є тепла побільше…
Та в життя цього стрімкій сазі
Завжди будуть обганяти інші.
…А душа мене не слуха більш,
В себе закохалась до нестями…
Затялась – ходімо, де тепліш!
Ти куди мене за руку тягнеш?!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=552570
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.01.2015
автор: stawitscky