Загублена у просторовому безмежжі,
блукаю нетрями нестримності думок,
що борсаються у тенетах відчуттів,
впиваючись кліщем у мозок.
Дріботить біла ворона,
гирями життєвими обвішана,
мов персиками перестиглими,
а ті павучать свідомість,
а вона тупцяє, балансує на отій,
невидимій звичному окові межі,
котра тримає єство в постійній напрузі,
бо не вміє пристосовуватись
і, якщо вже роздягає душу,
то, до останньої маленької закарлючки,
виколупаної із самих глибин пів-свідомості.
Бувало, не раз особняком тиняється межи людьми,
з печаттю нез’ясованого сум’яття,
що тривожить серце, розпираючи собою груди.
Брязкає об землю лещатами амбітності,
які тримають на короткому поводі,
скубаючи, лоскочучи собою нерви.
Не поглинай! Горнуся до тебе,
спасенним теплом наповнившись.
Маячить пізнання поміж нами,
сторінками незайманими тріпочучи.
21.01.15
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=553320
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.01.2015
автор: Валентина Ланевич