К о х а н к а
Плив чоловік у лодії труни
Понад живою хвилею людською,
Йому вже снились потойбічні сни,
Душа єдналась з вічним супокоєм.
Земля останню шану віддала,
Завершувалось з близькими прощання,
До гробу раптом жінка підійшла,
Схилившись над покійником в мовчанні.
Чола торкнувшись… Матінко свята!
Та незнайомка нахилилась в’юнко,
І скрижанілі обпекла вуста
Своїм палким, останнім поцілунком.
І, не підвівши сплаканих очей,
Навіки розпрощавшися з коханим,
Під погляди осудливі людей
Пішла від тої цвинтарної ями.
Дружина вслід їй зором повела,
Не проронивши жодного словечка,
Так ось де з нею долечка звела,
Коханка це, коханка, безперечно.
Ну що ж, коханко, Бог тобі суддя,
Нема кого вже нам ділить з тобою,
Ти подорожня в світі цім, як я,
Іди собі, а я ще з ним постою.
Зінаїда Сидорчук ©
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=555466
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.01.2015
автор: Zinaida51